Органи керування збісилися в кінці тунелю. Датчики вказували, що я втрапила в ділянку зі штучною гравітацією та — що було ще божевільніше — атмосферою. Мій зореліт мав зовсім куценькі крильця, але однаково активував елерони для маневрування й атмосферні ковші для швидкісних розворотів.
Попереду Брейд зависла на місці.
— Що показують ваші датчики? — спитала вона.
— Атмосферу, — відповіла я. — Суміш азоту й кисню.
Брейд полетіла вперед — у велику камеру, підлога якої на вигляд ніби поросла мохом.
— Ви бачите мох? — запитала я.
— Так, — підтвердила вона й випустила залп із гармати.
Стіна камери вибухнула жовто-червоним спалахом, і з неї посипалися вогненні шматки металу. Я відчула ударну хвилю, і мій зореліт затрусився.
— Що? — перепитала я. — Навіщо ви вистрелили?
— Вогонь продовжив горіти, а не миттєво згас, як у вакуумі, — мовила вона. — І я чула вибух. Ми подолали невидимий щит і влетіли в кишеню з атмосферою.
Зненацька вона відчинила кабіну зорельота.
— Брейд! — вигукнула я.
— Спокійно. У звітах пілотів сказано про подібні камери біля серця.
Вона опустила свій корабель, приземливши його на мох. Відтак вилізла з кабіни й скочила на землю.
Я також опустила свій зореліт. Після всіх фокусів, які показувало нам це місце, невже вона готова ось так просто покинути кабіну? Звісно, шолома з голови не знімала, гермокостюм підтримував тиск, та все ж…
— Мембрана має бути десь тут, — сказала вона. — Допоможіть знайти її.
Знервована, я посадила свій зореліт. Перевірила датчики й, з полегкістю побачивши, що перепад тиску мінімальний, відчинила кабіну. Відстібнула паски, не зводячи очей із постаті Брейд, що ходила й дивилася собі під ноги. Урешті вилізла сама й зіскочила на мох. Він був справжній, не голограма.
Я обережно підійшла до Брейд, яка стягнула шолом і роззиралася по темній камері, яку освічували прожектори наших кораблів.
— Брейд, — сказала я, ввімкнувши мікрофон, що виводив мій голос на динамік у шоломі. — Що, як це пастка?
— Не пастка, — відповіла вона. — Ми знайшли серце. Це основна частина лабіринту.
— Але ми добулися сюди так швидко, здолавши всього — скільки? — три камери.
— Воно не стоїть на місці, — пояснила Брейд, оглядаючи печеру. — Напевно, це вдалося зімітувати під час будівництва.
— Я… — підійшла я ближче до неї, — я не думаю, що цей лабіринт створили штучно.
— Люди…
— Я знаю, що розповідає Старшина про походження цього лабіринту, — перебила її. — І схильна їй вірити. Але я не думаю, що цю річ збудували люди. Вона занадто…
Що? Дивна? Божевільно химерна?
Він показує справжні галюцинації. Це не симулятор. Принаймні не повністю.
— Я думаю, це труп, — мовила я. — Убитий делвер, якого використовують для навчань.
Брейд нахмурилася.
— Не впевнена, що їх можна вбити, Аланік. Це лише припущення.
Може, вона й казала правду. Але я однаково не знімала шолома, поки ми, тримаючись разом, оглядали печеру. Мох, що вкривав там камені, був живий, наскільки я могла зрозуміти. А що, як він випускає щось на кшталт небезпечних спор чи подібні речі? Мені було б набагато спокійніше, якби Брейд одягнула шолом.
У дальньому кінці приміщення я помітила дещо на землі. Ніби як павутину зеленого кольору, сховану за купкою камінців. Помахала Брейд і підійшла туди. Скидалася та штука на звичайну павутину, тільки із зелених ниточок, — метр у діаметрі й кругла.
— Ви це бачите? — спитала я.
— Мембрана, — сказала вона. — Із зелених волокон.
Значить, це не галюцинація. Я присіла, штрикнула павутинку пальцем і поглянула на Брейд. Вона не виявляла бажання просовуватися крізь неї, як, власне, і я.
— Я дуже розлютилася, — нарешті озвалася Брейд ледь чутно.
— Га? — не зрозуміла я.
— Трохи раніше ви питали, як я почувалася, коли мене забрали від батьків, — пояснила вона. — Так-от, я розсердилася.
Вона присіла, смикнула за мембрану й відтягнула її, оголивши дірку в землі. На вигляд вона була метри два завглибшки, ліхтар із мого шолома вихопив металеву підлогу внизу.
— Цей гнів кипів у мені роками, — провадила Брейд. — Він клекотів, як лава, пік, наче вогонь із гармати. — Подивилася на мене. — І тоді я збагнула, що Старшина каже правду. Бо я справді небезпечна. Дуже, дуже небезпечна.
Заглянувши мені в очі на хвильку, вона знову натягнула шолом і ввімкнула канал зв’язку з центром управління.
— Ми знайшли серце, — повідомила вона. — Заходимо всередину.