Брейд насупилася дуже по-людському. Хай скільки креллівсько-діонівських манер не набралася б, зростала вона — принаймні якусь частину свого життя — серед людей.
Нас покликав дрон, я відпустила Брейд, і ми рушили далі. Проминули коридор, який вів до інженерного відсіку, — на жаль, вартова з перехрестя нікуди не поділася — і пройшли далі до стрибкового відділу.
Я просиділа там, здавалося б, кілька годин, хоч насправді спливло не більше ніж тридцять хвилин, аж тут відчула характерний запах кориці.
— З вами все добре? — запитала Вейпор у нас із Брейд. — Центр управління польотами викликав вас, але відмовився пояснити причину. На їхній погляд, для цього я не маю достатньо повноважень.
— Усе гаразд, — сказала я, зиркаючи на Брейд, що сиділа на своєму звичному місці в останньому ряду, втупившись у стіну. — Вінзік хотів похизуватися, які в нього майстерні пілоти.
Незабаром до нас приєдналися кіцени й Морріумур.
— Аланік! — вигукнула Корі, спрямовуючи платформу до мене. — Ви знайшли серце!
— Яке воно? — поцікавився Гешо зі свого престолу. — Сліпучо-яскраве, мов тисяча сонць? Темне, ніби підземелля, куди не проникає небесне світло?
— Ні те, ні інше, — мовила я. — Просто порожнє приміщення. Ніхто не знає, який вигляд у серця зі справжнього лабіринту, тому його й не змогли зімітувати.
— Як шкода, — зронив Гешо. — Зовсім не поетично.
— А я чули, — втрутився Морріумур, — що сьогодні тут особисто були верховний міністр Старшини. Ви їх бачили?
— Не знаю, — кинула я. — А коли б і бачила, навряд чи упізнала б.
Ая, що з кіценівського загону гарматників, розповіла, як їй вдалося мигцем помітити верховного міністра під час екскурсії по Міжзір’ю. Гешо ж усім своїм видом показував, що він зовсім не вражений — утім, він бо був королем, хоч і колишнім, отож і не вважав верховного міністра якоюсь великою цяцею.
Рада, що їм є про що побазікати, я тихенько сиділа в кріслі, непомітно вистукуючи на браслеті: «Статус?».
«Режим очікування й спостереження, — відповів дрон. — Спостерігаю пересування персоналу. Судячи з діалогів, стрибок буде скоро».
Точно. Значить, час. Залишалося тільки сподіватися, що дрону вдасться щось записати. Я поринула в себе, уявляючи, ніби лечу. Переді мною постав шлях додому, але я відкинула думки про нього. Не зараз. Зарано.
Спробувала випростатися до цього корабля, «Мір і ваг», аби «почути», про що говорять на його борту… Знала, що даремно. Застосовувати цитонічну комунікацію на борту зорельота — безглуздо. Та все ж у моїй голові залунали голоси з інженерного відсіку.
Це було ніби… хтось ретранслював їх мені? Неначе хтось слухав, що там говорять, а тоді переказував.
«Усі пілоти на борту, персонал готовий, — промовив голос Вінзіка. — Інженери, розпочинайте підготовку до гіперстрибка в сектор Міжзір’я».
«Вас зрозуміли, — відповіли інженер. Я чула навіть їхню діонівську вимову. — Починаємо підготовку до гіперстрибка».
Біля них. Біля них був розум. Щоправда, не людський — інакший. Це він передавав мені їхні слова. Можливо… Можливо, я зможу проконтролювати, щоб дрон точно все зафіксував. Раніше моя присутність на борту вже впливала на гіперстрибки. Може, вийде повторити це, але вже навмисно? Невже я зможу зробити так, щоб інженерам довелося знову міняти гіперприскорювач?
Я м’яко притулилася до виявленого розуму. І тут же почула різкий крик.
«Несправність гіперприскорювача, — повідомили з інженерного відсіку. — Містку, у нас знову неполадки з прискорювачем. Це через цитоніків на борту. Вони несвідомо створюють завади».
«Можете провести заміну?» — запитали з містка.
«У процесі. Можна щось із цим зробити? Щоб нам потім зайвих звітів не писати…»
Повернулася в реальність. Хай що вони там робили б, це спрацювало, бо скоро ми стрибнули в безвість. Ще один крик. Ще один поштовх, і я знову опинилася в суцільній темряві, яку пронизували очі делверів. Як завше, вони не бачили нас, зосередившись на крику.
Можливо, за цим же принципом діє і відворотна бомба? Старшинські гіперприскорювачі могли відволікати делверів, відвертати їхню увагу. Що, як для пристрою, який активувала Брейд, Старшина вдосконалила цю технологію?
Я розглядала делверів, які дедалі більше нагадували тунелі білого світла.
Тілом розсипалося поколювання. Навіть не дивлячись, я знала, що мене помітили. Один із делверів, імовірно, навіть той самий, що й минулого разу, не відволікся на крик.