Вона була там. У коридорі.
Міцніше притиснувши до себе рюкзак, я спитала:
— Вейпор?
— За мною, — відповів її суворий голос. — Негайно.
Я стрепенулася й, панікуючи, розпростерла думки в голові. Можливо, у мене вийде стрибнути, щоб пізніше повернутися по…
Ні, зненацька я усвідомила, що хоч і знала напрямок до Детриту, але так лише опинюся на його орбіті без скафандра. Отже, я в пастці.
— Вейпор, — повторила я. — Мені…
— Негайно, Аланік.
Я пішла доком, прямуючи за її запахом, що виявилося навіть легше, ніж видавалося. Як і боялася, перед посадкою в шатли охорона перевіряла кожного пілота. Власне, очікуваний крок після того, як на борту корабля виявили шпигунський дрон.
Прямуючи за різким запахом лимонів, що линув від Вейпор, я міцніше притиснула до себе рюкзак. Ми підійшли до шатла обтічної форми. Його дверцята відчинилися.
Усередині, загорнуті в чорний хітон, сиділи Куна.
— Аланік, — почали вони. — Думаємо, нам треба поговорити.
Я оглянулася на решту свого загону. Усі вони стояли в черзі на обшук. Морріумур повернулися до мене, скинувши головою. До мене йшли кілька вартових, один із яких показував на мене.
Мені лишалося тільки одне. Я піднялася в шатл до Куни.
33
Я сіла, обіруч притискаючи до себе наплічник, двері зачинилися, і простір навколо мене знову заполонив різкий лимонний дух, що поволі перейшов у м’який аромат кориці. До шатла підійшли двоє охоронців, і один із них постукав по ілюмінатору. Куна натиснули кнопку на панелі керування, і скло опустилося.
— Міністре Куно? — звернулись охоронець. — Нам наказано перевірити всіх.
— Рядовий, не думаю, що наказ стосується голів департаментів, — відповіли Куна і, зачинивши вікно, махнули пілоту.
Шатл піднявся в повітря, вилетів із доку й помчав до міста. Як тільки ми вилетіли за межі «Мір і ваг», у моєму навушнику заторохтів збуджений голос.
— Спенсо? — гукав М-Бот. — Як усе минуло? Дрон працює? Я відчуваю його сигнал біля вас. Ви його забрали?
Я настукала на браслеті: «Не зараз».
Куна зчепили пальці, а тоді зробили двома жест, що позначав полегшення.
— Наказу повертатися нема, — промовили вони. — Пощастило. Отже, мого авторитету виявилося достатньо, щоб уникнути зайвих запитань.
Вони простягнули до мене руку, жестом наказуючи віддати рюкзак. Я відмовилася, міцніше притиснувши його до себе.
— Вейпор? — запитали Куна.
— Це дрон, — озвався знайомий безтілесний голос. — Вона забрала це, вчинивши дуже хитро: збила його зброю. Мине кілька днів, перш ніж вдасться визначити, що то уламки звичайного пістолета.
Я спробувала поглянути в бік Вейпор, що було непросто, бо годі було визначити, де вона.
Куна сягнули в кишеню й вийняли аркуш паперу. Розклавши, простягнули до мене, і я примружила очі, підозріло його розглядаючи. Зрештою відірвала-таки одну руку від наплічника й узяла папір.
— Що там написано? — спитав М-Бот. — Спенсо, мені складно слідкувати за цією розмовою.
Не наважившись відповісти, я зняла значок і піднесла до тексту, щоб перекласти його. Це був… запис діалогу? Короткі повідомлення відсортовані за датою, починаючи приблизно з минулого тижня.
1001.17: Міністре Куно, ми цінуємо ваше бажання до діалогу — і визнаємо відносну могутність Старшини, — але не можемо надати вам особисту інформацію про нашу посланницю.
1001.23: Ретельно проаналізувавши повідомлення, отримані від посланниці Аланік, ми, представники Єдності урдайлійців, висловлюємо занепокоєння її безпекою та наразі не плануємо відряджати до вас нових пілотів.
1001.28: Виходячи з підозри щодо безпеки нашої посланниці, ми вимушені призупинити комунікацію з вами й Старшиною до отримання вістей особисто від неї.
По спині мені продерло морозом. Куна спілкувалися з народом Аланік. Ми з М-Ботом відправляли їм кілька повідомлень, намагаючись виграти трохи часу, але, схоже, вони вирішили взагалі відійти від проблеми й не зважати на нас.
— Ваш народ, очевидячки, тягне для вас час, — промовили Куна. — Тепер це чітко видно. Урдайлійці ніколи не збиралися вступати в Старшину, еге ж? Ви — шпигунка, яку відправили сюди тільки для викрадення технології гіперприскорення.
Мені знадобилося трохи часу, щоб скласти все докупи.
Куна не знають, що я людина.
Вони думали, що я шпигунка, яку прислав сюди народ Аланік. Трясця, з їхнього погляду, усе, власне, і здавалося саме так.
— Я не можу зрозуміти лиш одного, — сказали Куна. — Навіщо так ризикувати, коли секрет, очевидно, і так уже відомий вам? Ваш народ, явно, не тільки вміє застосовувати цитоніків — вас — як гіперприскорювачів, а й розробив ще один метод. Такий самий, як той, яким послуговуємося ми.