— У процесі. Можна щось із цим зробити? Щоб нам потім зайвих звітів не писати.
Діони вийняли «гіперприскорювач» із ящика біля стіни. Це був інший слимак — один в один, як моя Слимачка. Його посадили в клітку й запустили двигун. Цього разу спрацювало.
Я знову мало не почула той крик у голові. Пронизливий вереск… Крик гіперприскорювача. Напевно, то кричала істота, яку застосовували для телепортації.
— Дроне, вимкни запис, — прошепотіла я.
Я очікувала побачити щось страшенне: типу вони виймають мозок із цитоніка. Але… Хто сказав, що ці здібності можуть бути тільки в розумних істот? Хіба не логічно, щоб інші створіння теж уміли телепортуватися крізь безвість?
Мені пригадалися всі рази, коли я знаходила Слимачку в найнесподіваніших місцях — усі рази, коли не могла пригадати, щоб вона рухалася, але якимось дивом швидко потрапляла куди завгодно, поки я не бачила.
Аж тут мене осяяло. На перший погляд, непримітна фраза зі статті з датанету: Оселяється на грибницях поширених у галактиці грибів.
М-Бот. Коли він прокинувся, одним із небагатьох записів у його банку пам’яті була таблиця для каталогізації місцевих видів грибів. Він зациклився на ній, знаючи, що це важливо, але не розумів чому.
Його пілот шукав слимаків для гіперприскорення.
— Як? — запитала я в Куни, намагаючись приховати шок. — Як ви дізналися, що в мене є слимак?
— Я за вами простежила, — відповіла Вейпор, від чого я аж підскочила. Мені було досі важко звикнути до неї. — Коли ви вийшли з Морріумуром у водяний сад.
Слимачка тоді зустрічала мене біля дверей. Трясця, відколи ми прибули сюди, вона була млява. Невже це через те, що цитонічні інгібітори на Міжзір’ї блокували її сили?
Куна від’єднали дрон і склали його назад у наплічник. Потому зчепили пальці й подивилися на мене із химерно-інопланетним вдумливим виразом.
— Це проблема, — промовили вони, — масштабів якої вам не осягнути. Я мали надії…
Зробивши жест, мовби переводячи тему, вони відчинили двері шатла.
— Ходімо.
— Куди? — спитала я з підозрою.
— Хочу показати вам, чим насправді є Старшина, Аланік, — сказали Куна, узявши мій рюкзак і виходячи назовні.
Я не довіряла тому лиховісному виразу, який лише посилювала моторошна посмішка. Так і стояла, не зрушивши з місця, поки знову не вловила запах кориці.
— Аланік, їм можна довіряти, — сказала Вейпор.
— Хіба ви сказали б інакше? — кинула я. — Та чи можу я довіряти вам?
— Ну, я ж не розповіла нікому, хто ви насправді, — прошепотіла вона.
Я різко зиркнула на порожній простір, де мала б бути вона. Урешті, з тяжким серцем, таки вийшла з шатла.
— Куно, — голосно погукала з-за моєї спини Вейпор, — я вам ще потрібна?
— Ні. Можете повертатися до головної місії.
— Підтверджую, — мовила вона, і двері шатла зачинилися.
Не дочекавшись мене, Куна рушили до входу в будівлю. Чому вони повертаються до мене спиною? А що, як я небезпечна? Я побігла за ними.
— То я — не головна місія Вейпор? — запитала я, киваючи на шатл, що саме злітав.
— Ви — наш щасливий випадок, — відповіли Куна. — Її головне завдання тут — наглядати за Вінзіком.
Куна підійшли до дверей із віконцем, за якими сиділи охоронець. Вони кивнули до Куни, а до мене оголили по-діонівському зуби.
— Вона зі мною, за моїм розпорядженням, — мовили Куна.
— Мушу записати, міністре. Це дуже незвичайний випадок.
Поки Куна чекали, коли охоронець закінчить заповняти формуляри, я скористалася нагодою настукати на браслеті коротеньке повідомлення.
«М-Боте, ти тут?»
— Так, — відповів він у навушнику. — Але я нічого не розумію.
«Гіперприскорювач — це Слимачка. Якщо я загину, повертайся на Детрит і розкажи всім».
— Що? — налякався М-Бот. — Спенсо, я не можу!
«Герої собі випробувань не обирають».
— Я ж навіть літати без пілота не можу, не те щоб телепортуватися!
«Слимачка — це гіперприскорювач».
— Але…
Нарешті охоронець відчинили двері. Я ступила всередину за Куною, і — як і підозрювала — виявилося, що на будівлі встановлені заглушки для унеможливлення розвідки, тому голос М-Бота урвався.
У коридорі було пусто, і кроки Куни лунко звучали всю дорогу до дверей із табличкою «ЗАЛА СПОСТЕРЕЖЕНЬ». Усередині це виявилася невелика кімнатка зі скляною стіною, за якою було більше приміщення, заввишки два поверхи і з металевими стінами. Я підійшла до вікна, відмітивши про себе письмена на стінах.
Та сама чужа мова, яку я бачила в лабіринті делвера й у тунелях на Детриті.
Куна опустилися в крісло біля скляної стіни, поставивши мій наплічник біля себе. Я залишилася стояти.