— У вас є сили, щоб знищити нас, — тихо промовили вони. — Вінзік непокоїться через делверів, політики сперечаються через агресивних інопланетян, але мене завжди лякала куди ближча небезпека. Наша власна короткозорість.
Я наморщилась і подивилася на них.
— Ми не можемо тримати технологію гіперстрибків у таємниці вічно, — сказали Куна. — Коли вже зовсім по правді, то не варто було продовжувати застосовувати її після війн із людьми. Уже не раз секрет був під загрозою розкриття. Не статися цьому допомагало жорстке регулювання міжзоряної комунікації.
— Але утримувати таємницю й надалі ви не в змозі, — закінчила я. — Скоро вона стане відомою.
— Знаємо, — відказали Куна. — Чи ви мене не слухали?
Вони кивнули на вікно. Внизу відчинилися двері, і зайшло двоє діонів, тягнучи когось за руки. Я… Я впізнала, хто це. То був берл Ґульза — схожий на горилу інопланетянин, якого викинули з програми підготовки пілотів одразу після іспиту, через що він влаштував акцію протесту проти Старшини.
— Але ж мені казали, що Старшина домовилася з протестувальниками! — мовила я.
— Розібратися з ними покликали Вінзіка, — відповіли Куна. — Останнім часом його департамент здобув забагато впливу. Він твердить, що йому вдалося домовитися із заколотниками: вони за це здали йому свого лідера. Я вже не знаю, що з того, що він каже, правда, а що — брехня.
Ці діони, подумала я, дивлячись на їхні коричневі смугасті однострої. Я бачила, як вони прибирали майданчик після демонстрантів.
— Відтоді цього берла тримали під вартою, — повели далі Куна, кивнувши на Ґульзу. — Дехто побоюється, що сьогоднішній випадок на «Мірах і вагах» — справа рук заколотників. Тож тепер його відправляють у вигнання. Я майже не сумніваємося, що Вінзік скористається вашою атакою на нас для досягнення власних цілей.
Один із техніків-діонів ввели команду в комп’ютер під стіною приміщення. Центр кімнати замерехтів, а тоді там з’явилося дещо: чорна сфера завбільшки з людську голову. Здавалося, вона втягує в себе світло. Це була чиста темрява. Абсолютна чорнота, яку я миттю впізнала.
Безвість. Якось вони відкрили портал у безвість.
Кіцени колись розповідали мені, що Старшина — як і людські імперії — добувала з безвісті підйомний камінь. Я знала, що в них є портали туди. Та однаково, дивлячись на чорну сферу, я відчула первісний жах. Ця темрява не має існувати, вона була дечим більшим, аніж просто відсутністю світла. Це було неправильно.
Бо в ній живуть вони.
Я здогадувалася, що буде далі, але однаково спостерігала за тим із неприхованим жахом. Вартові схопили бранця, що відчайдушно опирався, і запхали його голову в чорноту. Заколотник почав розтягуватися, а тоді повністю зникнув у теміні.
Технік вимкнув сферу. Коли всі вийшли, я крутнулася до Куни.
— Чому? — спитала я. — Навіщо ви показуєте мені це?
— Бо до вашого вибрику сьогодні ви були моєю надією зупинити це безумство, — відповіли Куна.
— Ви серйозно вважаєте, що я повірю, ніби чиновнику Старшини не байдуже, що буде з «нижчими видами»? — вигукнула я дещо, можливо, занадто емоційно.
Варто було б поводитися стриманіше, опанувати емоції, спробувати вивести Куну на розмову. Але я сердилася. Лютувала. Щойно мене змусили дивитися на вигнання — а може, навіть страту. А ще я сердилася на себе за те, що попалася, тільки-но наблизившись до розгадки таємниці гіперприскорювачів — яку могла б передати своєму народові — і тепер змушена слухати Кунині погрози. Для того вони й привели мене сюди. Застерегти від того, що чекатиме на мене, якщо я не скорюся.
Куна підвелися. Я була низенька навіть як для людини, тому вони висилися наді мною горою. Вони підійшли до скла й поклали на нього руку.
— Ви звикли вважати всіх нас єдиним цілим, — повели вони. — Ця помилкова думка поширена навіть у самій Старшині. Стереотип. Аланік, можете не вірити мені, але моя мета — змінити погляд мого народу на інші види. Як тільки ми втратимо таємницю гіперстрибків, щоб зберігати єдність, нам знадобиться дещо інше. У нас більше не буде монополії на подорожі, тому мусимо запропонувати щось нове.
Повернувшись до мене, Куна посміхнулися. Це була та сама моторошна, бентежна посмішка. Але цього разу мені сяйнула думка: я дещо зрозуміла.
Чи бачила я колись, щоби інші діони хоча б намагалися усміхнутися?
Цей вираз був не притаманний їхньому виду. На знак задоволення вони міцно стискали губи й вишкіряли зуби, щоб показати несхвалення. І багато жестикулювали, зовсім як крелли. Але я не могла пригадати, щоб хтось іще, включно з Морріумуром, колись посміхався.