— Ви усміхаєтеся, — сказала я.
— Хіба цей вираз не є ознакою дружнього ставлення у вашого народу? — запитали Куна. — Я знаю, що у вас із людьми схожі звички. Я давно готуюся вийти з ними на зв’язок і простягнути руку на знак миру. Так і подумали, що ви теж зрозумієте цей вираз.
Вони знову всміхнулися, і я побачила в цій усмішці дещо нове. Не загрозу, а брак практики. Те, що мені здавалося виразом зверхності, виявилося спробою поладнати зі мною. Невдала, але це була єдина спроба діона — за весь час, що я провела тут, — використати один із наших виразів.
Зорі милі… Уся моя манера спілкування з Куною трималася на тому, що вони не вміють правильно усміхатися.
— Проект захисту від делверів ми заснували спільно з Вінзіком, проте в кожного були власні мотиви, — провадили Куна. — Він хотів командувати справжньою армією пілотованих винищувачів. У мене ж були дещо інші цілі. Я бачили силу нижчих видів на службі Старшини, яку вони захищатимуть. Мабуть, це дещо наївно, але я завжди передчували, що настане день, коли делвери повернуться, і хтось, як ви чи кіцени, чи будь-який інший вид, урятуєте нас. Я побачили зміни у своєму народі, коли він збагнув, що без дрібки агресії не обійтися. Що традиції різних видів — сила, яка тримає нас купи, а не недолік. Тому й запросили вас.
Вони змахнули рукою на кімнату з чорним порталом.
— Старшина оманливо слабка. Ми проганяємо тих, хто не вписується в наші поняття неагресивності. Ми заохочуємо види ставати такими, як ми, аби приєднатися до нас, і по-справжньому добре вміємо дотримуватися цих ідеалів. Мир і процвітання для всіх. Але ціною індивідуальності. Ось це треба змінити.
Знову поклали руку на скло.
— Ми зробилися занадто м’які й боязливі. Боюся, трошки агресії, дрібка рішучості — це те, що нам потрібно. Інакше… Інакше ми станемо жертвами першого ж вовка, що пробереться на пасовисько.
Я їм повірила. Трясця, я повірила щирості Куни. Та чи могла довіряти власним судженням? Цю думку тільки підкреслювало те, як неправильно я трактувала їхню міміку. Просто я була серед чужинців. Як і ми, вони теж уміли любити й мали емоції, просто, за замовчуванням, робили все це не так, як люди.
І кому мені тепер вірити? Куні, Вейпор, Морріумуру, Гешо? Чи знала я достатньо, щоб довіряти комусь із них? Здавалося, інші види можна вивчати хоч ціле життя, але так і не навчитися розуміти їх до кінця. Власне, Кунина усмішка лише доводила цю думку.
Мимохіть я засукала рукав і зняла запобіжник із кнопки на браслеті, завдяки якому не могла випадково натиснути на неї.
Відтак, глибоко вдихнувши, вимкнула голограму.
35
Куна вирячилися на мене, їхні очі мало не повилазили з орбіт.
Опанувавши себе, вони оголили зуби.
— Що? — запитали вони. — Що це?
— Я не Аланік, — відповіла я. — Ми помінялися місцями, коли вона розбилася на моїй планеті. — Простягнула руку. — Мене звуть Спенса. Ви казали, що чекаєте нагоди подати людині руку з пропозицією допомоги. Ну… Ось вам і нагода.
Це було, либонь, найбезумніше рішення в моєму житті. Чесно, навіть не знаю, як пояснити, чому я це зробила. Я ж сама щойно подумала, що не можу довіряти власній інтуїції, коли доходить до інопланетян — їхні звички, міміка й манери відрізнялися від усього того, до чого звикла я.
Однак того разу все було інакше. Це була не інстинктивна реакція на вчинок інопланетянина. Це був свідомий вибір. Якщо й існував бодай найменший шанс, що Куна зі мною щирі, це могло зупинити війну й принести мир моєму народові.
Я не була впевнена, що саме так повівся б хтось із героїв казок Ба. Зате так зробила я. Тієї таки миті. Узяла весь ризик на себе.
Прийняла те сподівання.
Хоч спершу й відсахнулися, Куна зрештою таки взяли мою руку. Я здогадалася, що сама думка торкнутися до мене їх лякала. Та вони примусили себе зробити це. Хай скільки торочили б про «нижчі види», я вірила, що Куна щиро старається.
Вони приглянулися до мене, не випускаючи моєї руки.
— Як? Не розумію.
— Голограма, — пояснила я. — У моєму браслеті є портативний проектор.
— У нас немає технологій для створення настільки малого проектора! — вигукнули Куна. — Проте ходять чутки, ніби… ніби вони були в людей, ще під час першої війни, коли ті об’єдналися з фіґментами. Дивовижно. Повідомлення з планети Аланік… Їм відомо про вас?
— Я казала їм, але не знаю, чи вони мені повірили. Я хотіла виграти трохи часу.
— Дивовижно, — повторили Куна. — Тільки не показуйте цього більше нікому! Це може обернутися на трагедію.