Явно мимовільно, вони відсмикнули руку й обтерли її об хітон. Я спробувала не ображатися.
— Ви з планети з оболонкою? — спитали Куна. — Тієї, що із захисними платформами?
— Детрит, — мовила я. — Так.
— Я боролися за вас до хрипоти, — сказали Куна, — на закритих слуханнях сенату, коли обговорювали ваше винищення. Я повірити не могли… І ви оце стоїте тут і розмовляєте зі мною? Дивовижно! Цілих два тижні на Міжзір’ї! Ви… е-е-е, ви ж… нікого не вбили? Я маю на увазі, ненароком?
— Ні, — відповіла я. — Ми насправді зовсім не такі. Більшість часу тут я провела, гадаючи, який із сімнадцяти видів туалетів підійде для мене. Знаєте, як воно важко без інструкцій?
Куна витягнули губи в щільну лінію. Я усміхнулась у відповідь.
Вони підійшли до мене.
— Це неймовірно. Стільки років ми спостерігали за вами, але так мало знаємо про вас. Річ у завадах, які створюють платформи. Та все ж… Ми фактично повернули вас у кам’яний вік, однак уже менш як за століття у вас знову є гіперприскорювачі. Навіть не знаємо, відчувати захват чи загрозу.
— Поки що в нас нічия, — відповіла я, торкаючись браслета, щоб активувати голограму й повернути собі образ Аланік. — Куно, Вінзік небезпечніший, ніж ви вважаєте. Брейд розказала мені про його плани: він хоче завербувати Аланік у власну таємну групу цитоніків. Він думає, ніби може контролювати делверів.
— Ви перебільшуєте, — сказали Куна. — Програмою передбачене застосування зброї, яка відволіче делверів. Наші аналітики довели, що, провівши в нашому вимірі тривалий час і не поглинувши жодної планети, вони зникають. Ми маємо на меті не контролювати їх, а лише утримувати якнайдалі від населених центрів, допоки вони не щезнуть.
— Так, але це ще не все, — вставила я. — Ви не самі боїтеся, що Старшина втратить владу, після того як секрет слимаків стане відомий. Вінзік хоче застосовувати загрозу делверської атаки, щоб стримувати інших.
Куна оголили зуби.
— Якщо це правда, — промовили вони, — то в нас багато роботи. Але ви не хвилюйтеся. Програма лише на початковій стадії. Я докопаюся до правди й не дам справдитися Вінзіковим політичним амбіціям. Він не настільки могутній, щоб не можна було його зупинити.
— Добре. А я подивлюся, що можу зробити, аби вгамувати «людську пошесть».
— Я не можу віддати вам дрон.
— Ну, то поверніть хоча б сенсорний модуль, — попросила я. — Він потрібен моєму зорельоту. — Подивилася на Куну. — Будь ласка, Куно, відпустіть мене. Я полечу на Детрит і поясню своєму народу, що серед креллів є ті, хто прагне миру. Гадаю, мене послухають. Що буде з Вінзіковою владою, коли його департамент зненацька виявиться непотрібний? Що, коли людська пошесть буде Старшині союзником, а не ворогом?
— До того ще дуже далеко, — протягнули Куна. — Але… Так, я можу це уявити. Значить, у нас угода.
Повагавшись, Куна простягнули мені руку.
— Або ж принаймні угода про угоду.
Я прийняла їхню руку. Тоді витягнула губи прямою рискою. Куна, своєю чергою, усміхнулися. Ну, типу усміхнулися. Зате хоч постаралися.
Я забрала сенсор і голографічний модуль із дрона й склала в кишеню свого костюма, а сам дрон залишила в рюкзаку. Куна провели мене до дверей, і я спробувала не думати про бідолашного інопланетянина, якого відправили в заслання. Не можна було дозволяти собі відчувати відповідальність ще й за те, що сталося з ним. Я мусила робити лише те, що можу.
Що буде, якщо нам таки вдасться досягнути миру? Невже винищувачі більше не знадобляться? У це мені важко вірилося: делвери ж-то нікуди не подінуться, еге ж? Битви не припиняться. Вони ніколи не вщухають.
Було так дивно відчувати, що з усіх людей саме мені судилося стати тією, хто зробить перший крок назустріч миру.
— Можу відвезти вас своїм шатлом до посольства, — запропонували Куна, виводячи мене надвір. — Після того напишу звіт, де вкажу, що «Аланік» повертається на свою планету. Не знаю, як воно буде далі, але…
Куна затнулися, бо в небі виринув військовий шатл — такий самий, як той, на якому ми прибули сюди. Проігнорувавши посадковий майданчик, він приземлився просто посеред моріжка. Різко відчинилися двері, але всередині нікого не було. Я відчула запах кориці.
— Мерщій! — погукав голос Вейпор. — Аланік, нас підіймають по тривозі.
— Що? — не зрозуміла я. — Як по тривозі?
— Наш загін відправляють на завдання. Здається, засікли делвера.
36
На аварійній висоті, нижче, ніж лінія основного трафіку, наш шатл нісся над Міжзір’ям.