Я була так близько до нього, що коли — нарешті — покинула безвість, мені здавалося, ніби він женеться за мною. Він намагався проникнути туди, де жили ми. Місце, де перебували всі подразники, що так допікали йому, і які він хотів знищити.
З безвісті я вийшла сама, із криком, почуваючись так, ніби в останню мить захряснула двері, урятувавшись від монстра, що гнався за мною. Насилу потамувавши тремтіння рук, розвернулася.
Аж ось мені відкрився найпрекрасніший краєвид, який тільки можна уявити. Осяяний сонцем Детрит, огорнутий блискучими металевими платформами. Нарешті я була вдома.
Не скидаючи швидкості, підлетіла до оболонки планети. Старшинські крейсери досі висіли на чималій відстані, проте ознак бою я не помітила.
Підлетівши зовсім близько, я зненацька усвідомила, що без допомоги від М-Бота через оборонні платформи доведеться пробиратися за маршрутом від командування. Набравши необхідні шифри, я перевела передавач на потрібну частоту.
— Прийом? — сказала я. — Прийом, як чутно? Прошу підтвердження. Говорить «Небовись» десять, позивний Дзиґа. Я лечу на викраденому кораблі, будь ласка, не відкривайте по мені вогню.
Відповіли мені не одразу — утім, нічого дивного. Я могла легко уявити, як боєць на вахті, замість того, щоб відповідати незнайомому голосу дівчини-підлітка, що телепортувалася з нізвідки, спершу покликав командира. А на додачу, мабуть, щоб підтвердити, що це я, позвали ще когось із мого загону, бо відповів мені знайомий голос.
— Спенсо? — з легеньким акцентом промовила Кіммалін. — Це справді ти?
— Здоров, Скритна, — відказала я, заплющуючи очі й насолоджуючись звучанням того голосу. Я скучила за друзями навіть більше, ніж думала. — Ти не уявляєш, наскільки приємно почути, як хтось говорить англійською без перекладача.
— Зорі милі! Твоя бабця казала, що ти жива, але… Дзиґо, ти точно повернулася?
— Ну, так, — відповіла я, розплющуючи очі.
Датчик відстані раптово засвітився, і довелося віддалити зображення, щоб побачити, що трапилося. З нізвідкіля, вилетівши біля того місця, де і я за якусь мить до того, виринув новий зореліт. Довгастий, загрозливого вигляду, з численними доками для запуску винищувачів, і вигляд мав до болю знайомий.
«Міри й ваги».
— Скритна, не спішіть зі святкуванням, — кинула я. — Негайно викличте Кобба. Я повернулася, моя місія частково має успіх, але… за мною хвіст.
ЧАСТИНА П’ЯТА
38
Я посадила викрадений корабель у доку для винищувачів Головної платформи й відчинила кабіну. Голограму вимкнула ще до того, але досі було дивно бачити природний колір шкіри своїх рук.
Та й це місце. Ці стіни завжди були такими невиразними? На Міжзір’ї все прикрашене золотом. А повітря тут завжди було таке затхле? Мені вже бракувало легенького душку дерев і землі, чи бодай аромату кориці, коли поруч бувала Вейпор.
Кіммалін видерлася до кабіни, шкірячись як дурепа, вхопила мене за голову, з якої я навіть не встигла стягнути шолома, і міцно обійняла. Усміхнулася мені, і її вираз здався мені дивним. Агресивним.
Зорі милі. Мене ж не було зовсім трошки. Та коли звелася й обійняла Кіммалін у відповідь, я відчула легеньке невдоволення. Немовби все в цьому Всесвіті було неприємним шумом. Це були залишки емоцій, які передав мені делвер.
Як же я старалася позбавитися того відчуття. Мала б відчути полегшення, уперше за кілька тижнів обійнявши подругу. Та якась частина мого єства противилася цьому. Не через Кіммалін, а через мене. Мені уявилося, ніби, замість людини, вона обіймає якусь дивну істоту, інопланетного жука. Чи знає вона… хто я насправді?
А я сама знаю?
— Хвала Святим, — промовила Кіммалін, відсторонюючись. — Дзиґо, аж не віриться, що це ти.
— Йорґен? — запитала я.
— Він унизу, на планеті, у відрядженні. Уже кілька днів його не бачила. Йому треба відпочити.
Так завжди ставалося з найкращими. Але я страшенно хотіла побачити його. Може… Може, хоч йому вдасться вибити з мене це дурне відчуття.
— Що… — затнулася Кіммалін. — Йорґен казав, що відправив тебе на завдання. У тебе справді вийшло? Ти викрала гіперприскорювач? А де М-Бот?
Серце мені розривалося на частини.
— Я…
Завили сирени, попереджаючи про напад. Ми обидві підняли голови до ламп, слухаючи, як із динаміків лунає наказ усім пілотам готуватися до бою.
— Я все поясню, — пообіцяла я подрузі. — Принаймні спробую. Після того як…