— Добре, — відрізала Кіммалін.
Наостанок вона ще раз похапцем обійняла мене, стоячи на драбині, поки я була ще в кабіні. Потому вона зіскочила донизу й побігла до свого зорельота. Інстинкт підказував мені сідати назад за штурвал і летіти в бій, але Кобб чітко сказав, що спершу я мусила відзвітувати йому.
Я спустилася й зустріла Дуейна, техніка з наземної команди. Усміхнувшись і піднявши великі пальці вгору, він поплескав мене по спині, вітаючи з героїчним поверненням. Я глянула на нього, нічого не розуміючи, намагалася прочитати емоції на його лиці, яке зненацька стало чужим, незнайомим. Його міміку я вловлювала немовби із затримкою, неначе чекала, поки її мені розтлумачить перекладач. Трясця, та що ж це зі мною?
Ти втомилася, сказала я собі. Останні два тижні ти діяла на межі можливостей, видаючи себе за іншу особу. І справді, відчинивши двері в коридор, я відчула, як мене накриває хвиля знемоги. Обернулася кинути останній погляд на безіменний старшинський винищувач. Це був, звісно, не М-Бот, але й він непогано прислужився мені. Чи вдасться ще на ньому політати? Навряд чи. Його розберуть і детально проаналізують. Доступ до вцілілого креллівського винищувача — унікальна нагода для СОНу.
У стерильному, занадто металевому, коридорі мене вже чекало двоє піхотинців. Вони запропонували провести до Кобба, і мені одразу пригадалися охоронці й супровідні дрони, без яких на «Мірах і вагах» не можна й кроку ступити. Річ тут була не в тім, що в СОНі мені не довіряли. Просто там знали, що ворог здатен впливати на розум людей, особливо цитоніків.
Тож… Ну добре, мабуть, мені все-таки не довіряли. Принаймні не до кінця. Не такого вітання з тріумфальним поверненням додому я очікувала.
Бійці провели мене в командний пункт із великим оглядовим екраном на стіні й кількома десятками комп’ютерів під нею, де центр управління польотами спостерігав за окремими ескадрильями й ворожими силами. За моєї відсутності вони встигли навести там лад — у приміщенні панував порядок, та й розібраних панелей майже не залишилося.
Декілька молодших адміралів керували боєм із командного посту. Поважний, у білому однострої, наїжачивши сиві вуса, позаду них стояв Кобб. Для нагляду за всім йому видали велике адміральське крісло, яке він, однак, використовував за підставку для стосів документів, а на підлокітник ставив каву, поки перечитував папери, бурмочучи щось про себе.
— Найтшейд? — спитався він, коли вартові підвели мене до нього. — Що ти, у дідька, натворила? Хіба Йорґен не наказував тобі діяти під прикриттям? Ти ж приперла за собою всю Старшину!
Чомусь на ту мить я не могла навіть уявити собі нічого приємнішого, аніж слухати, як Кобб мене шпетить. Тихенько зітхнула. Цілий Всесвіт перекинувся догори дриґом, і тільки Кобб залишався незмінним, як зоря. Сердита, буркотлива зоря, що зловживає кавою.
— Вибачте, Коббе, — сказала я. — Мене втягнули в їхні політичні інтриги, а тоді… Одне слово, не те щоб я була винна в тому, що вони напали на нас саме зараз, але деякі мої дії спровокували їх прилетіти сюди.
— Треба було повертатися раніше.
— Не могла. Мої сили… Я вчуся, але… Ну, тобто не так уже воно й легко, навчитися телепортації, застосовуючи розум, як може здатися.
— Якось дуже все складно.
— І я про те ж.
Він гмикнув.
— А місія? Ота, яку ви затіяли без попереднього схвалення від командування?
— Успішно. Я видала себе за інопланетянку, яка розбилася тут — М-Бот допоміг мені з голограмою — і жила серед Старшини достатньо довго, щоб дізнатися таємницю їхніх гіперприскорювачів. — Скривилася. — Але я… здається, трохи напартачила.
— Ну, не була б ти, Дзиґо, собою, якби не ускладнювала життя собі й іншим.
Він кивнув до охоронців, відпускаючи їх. Ця розмова — почасти — була перевіркою — і я успішно її пройшла. Кобб переконався, що я не самозванка. Відсьорбнувши кави, він жестом підкликав мене до себе.
— То що, як воно там?
— Старшина поділяється на кілька фракцій. Але я не сильно розібралася — занадто складно для мене. Проте силовий блок прагне до влади, для чого хоче спробувати знищити нас і довести свою незамінність. Самоствердитися, розібравшись із «людською пошестю».
На передньому екрані, куди вивели абстрактну карту поля бою з крапочками, що позначали зорельоти, «Міри й ваги» почали випускати винищувачі. На вигляд там було кількасот дронів, із якими ми билися зазвичай, і п’ятдесят інших кораблів, що світилися яскравіше від решти.
— Пілотовані винищувачі, — сказав Кобб. — Ворожі аси. П’ятдесят.
— Це не аси, — поправила я. — Але кораблі справді пілотовані. Для боротьби з нами Старшина готує групу живих пілотів. Я… е-е-е, навчала частину з них.