Коббова чашка завмерла на пів шляху до губ.
— У тебе вийшло вступити в їхній космічний флот і пройти навчання?
— Е-е-е, так. Сер.
— Оце так. А який зореліт ти викрала? У нього є гіперприскорювач?
— Ні. Але я знаю секрет. Бачили мою жовту слимачку, яку я знайшла в печері з М-Ботом? Так-от, їх і використовує Старшина для гіперстрибків. Необхідно відрядити експедицію в детритські печери й спробувати наловити таких слимаків.
— Я негайно сформую загони. Звісно, якщо ми переживемо цей бій. Які ще бомби ти планувала вивалити на мене?
— Я… Е-е-е, відкрилася одному з вищих старшинських чиновників, і ми поладнали. Гадаю, разом із цією, іншою, фракцією ми зможемо укласти мир. Е-е-е, звісно, якщо переживемо цю битву.
— А твій зореліт? Той, що патякає, коли треба й не треба.
Я відчула болісний укол сумління.
— Я… Я залишила його, сер. І Слимачку. Утікала від переслідування, мене мало не спіймали, тож…
— Усе добре, солдатко, — мовив Кобб. — Ти повернулася, а це — навіть більше, ніж ми очікували.
Він звернув погляд на екран, на якому продовжувала зростати кількість світлових плямок.
— Іди в залу для нарад, візьми диктофон і розкажи все, що знаєш про їхню військову потугу. Я залишуся тут і зроблю, що зможу, аби пережити цю навалу. Трясця, нівроку так у них винищувачів.
— Кобб, — промовила я, ступаючи крок до нього. — Вони не кровожерні монстри. Це звичайний народ. Там усі живуть власним життям, люблять і виховують дітей.
— А, по-твоєму, з ким ми воюємо всі ці роки? — спитав Кобб.
— Я…
Я не знала. Червоноокі безликі повтори. Неугавні руйнівники світів. Власне, такі, якими вони бачать людей.
— Це і є війна, — сказав мені Кобб, — коли бідні відчайдушні бовдури з обох сторін роблять усе, щоб залишитися живими. Але ти любиш забувати про цю частину історії. Набагато простіше вірити, ніби б’єшся з драконом, бо так можна не боятися відчути прихильність до ворога.
— Але…
Він узяв мене за лікоть, прибрав стос паперів убік і люб’язно всадовив у крісло. Зовсім не підганяв у залу нарад. Напевно, хотів, щоб я побула ще трохи з ним і повідповідала на його запитання.
Всівшись у кріслі, я дивилася, як він вийшов наперед і перебрав командування на себе. Йому це вдавалося набагато краще, ніж можна було б уявити. Зовсім не намагався робити все сам, дозволяючи іншим адміралам — яких відібрав особисто завдяки здатності відчувати ситуацію під час бою — вести окремі операції на полі битви. Втручався лише, коли відчував необхідність, більшість часу неквапно шкутильгаючи довкола, попиваючи каву й підказуючи тут і там.
Я спостерігала як два рої зорельотів наближаються один до одного. Намагалася всістися зручніше й дивитися спокійно за червоними та синіми цятками на екрані. Однак деякі з тих цяток я любила зі щирого серця. Бо з обох сторін були мої друзі. Чи є серед них Морріумур, налякані, але рішучі? А Гешо та його кіцени? Чи зіб’є когось із них Кіммалін?
Так неправильно. Так не має бути. А ще… це була помилка. Не лише моральна, а й тактична. Я глянула на крейсери, і тут Старшина вражала. Двісті дронів, п’ятдесят пілотованих зорельотів. Тоді як наші власні сили, що складалися зі стареньких винищувачів, налічували заледве сто п’ятдесят бортів.
Проте ми — СОН, загартована боями сила, чия майстерність зростала з кожним днем, тоді як у Старшини — оператори дронів, яких навчали неагресивності, та група новобранців із льотним досвідом у кілька тижнів. Вінзік мав би розуміти, що перевага не на його боці.
А ще він знає, що ми міцніємо з кожним днем, а зараз, знайшовши уламки мого пістолета, ще й боїться, що ми здатні дістатися аж до Міжзір’я. Він знає, що в нас є цитоніки. Знає, що ми стежили за ним…
Раптом я поглянула на цей бій з іншого ракурсу. Побачила переляканого Вінзіка, який збагнув, що втратив контроль над своїми бранцями, і тепер загроза, якою раніше він послуговувався, щоб залякувати решту Старшини, нарешті стала реальністю. То який у нього план? Напевно, ж не просто так веде він своїх зелених салаг на наші гармати.
Обидві групи винищувачів почали зіткнення, і я напружилася, намагаючись скласти докупи стратегію креллівського полководця. На жаль, раніше про настільки масштабну тактику ніколи не задумувалася. Моїм головним завданням було сидіти в кабіні й стріляти. Авжеж, часом я імпровізувала, і це приносило нам перемоги в боях, але сьогодні треба більше. Я розуміла ворога краще від будь-кого з присутніх тут. Я жила серед них, розмовляла з їхнім генералом і виконувала його накази.