Ми завжди здогадувалися про це. Бо Детрит хоч і був незаселений, на більшості апаратів знайшли написи мовами Старої Землі. Та навіть попри те, було дивно дивитися крізь товщу часу на цей загадковий народ. Мільйони й мільйони — коли не мільярди — людей населяли цю планету і платформи навколо неї. Куди вони всі поділися?
Вони розмовляли — ще й дуже збуджено — і бігали туди-сюди. Якщо приглянутись уважніше, ставало видно, що дехто кричить, однак зображення йшло без звуку. Перед монітором сів чоловік із білявим волоссям, його обличчя заповнило екран. Почав говорити.
— Вибачте, сер! — сказав один із техніків біля мене. — Звук зараз буде. Одну секунду…
Зненацька з екрана полився звук. Люди щось кричали, їхні голоси накладалися один на одного.
— …записати цей звіт, — промовив чоловік на екрані англійською з виразним акцентом. — У нас з’явилися попередні дані, що цитонічні щити навколо планети, попри всі запевнення, виявилися неефективними. Делвер почув наші сигнали й за ними знайшов нас. Повторюю, делвер знайшов нашу станцію та…
Він затнувся й кинув погляд через плече. У приміщенні панував хаос. Одні зривалися й падали на підлогу в істериці, інші волали одне на одного.
Чоловік на екрані клацав щось на клавіатурі.
— Є відео з однієї зовнішньої платформи, — сказав він, — номер 1132. Вмикаю.
Я подалася ближче, коли на екрані з’явилося зоряне небо — картинка з камери на зовнішній межі, що виходила у відкритий космос. Унизу екрана виднівся вигин платформи.
Люди на відео притихли. Невже у всипаній зорями чорноті вони бачили щось, чого не могла роздивитись я? Невже це…
З’явилися нові зорі.
Вони просто виникали з нізвідки, немовби прорвалися в реальність. Сотні… тисячі їх, занадто яскравих, як для зірок. Вони рухалися небом, збираючись докупи. Навіть крізь монітор — з велетенської відстані в часі й просторі — я відчувала загрозу, яку вони несли.
Бо це були не зорі, а очі.
У грудях мені стиснуло. Серце закалатало, як навіжене. Вогники продовжували з’являтися, дивлячись на мене крізь екран. Вони мене впізнали, бачили.
Я запанікувала. Але Кобб побіля мене й далі сьорбав каву. І його спокій якось допоміг мені впоратися з тривогою.
Це було давним-давно, нагадала я собі. Мені нічого не загрожує.
Вогники на екрані розмивалися… Пил, зрозуміла я. Немовби протікаючи крізь реальність, звідкілясь з’явилася ціла хмара його. Він світився білим і ширився неймовірно швидко. За ним прийшло щось інше: у центрі пилової хмари, неначе з нічого, виринула велетенська куля.
Було складно розібрати хоч щось, крім тіні предмета. Спочатку розум відмовлявся осягнути його гігантські розміри. Порівняно з річчю, що з’явилася — чорнотою всередині осяйної хмари пилу — платформа здавалася крихітною.
— Я… маю візуальне підтвердження делвера, — промовив чоловік, що записував відео. — Матір усіх святих… Він тут. Проект із будівництва цитозахисту провалився. Делвер повернувся, і… він прийшов по наші душі.
Чорна маса посунула на планету. Невже в темряві я бачу руки? Чи, може, то спини? Здавалося, вона навмисне каламутила розум, поки я даремно намагалася збагнути, на що дивлюся. Ще трохи, і чорнота зробилася цілковита. Камера вимкнулася.
Я думала, запис скінчився, аж тут на екрані знову виринула бібліотека й чоловік за столом. Більшість інших покинула свої комп’ютери, залишилися тільки цей чоловік й одна жінка. Під звуки криків він, тремтячи всім тілом, підвівся і, струснувши монітор, повернув камеру.
— Від платформ на зовнішньому периметрі перестали надходити показники життєдіяльності! — вигукнула жінка, встаючи з-за столу. — Автоматика переходить у режим сну. Вище командування наказує вмикати автономний режим.
Трусячись, чоловік знову сів. Ми дивилися на монітор, а він, знай, гарячково щось друкував. Жінка відійшла від свого столу й підняла голову, коли все навколо низько загуркотіло.
— Автономну оборонну систему активовано… — кинув чоловік, не припиняючи друкувати. — Евакуаційні кораблі падають. Святі…
Приміщення знову струсонуло, заблимало світло.
— По нас відкрили вогонь із планети! — закричала жінка. — Нас розстрілюють свої ж!
— Стріляють не по нас, — відказав чоловік, друкуючи, немов у трансі. — Делвер огортає планету, і вони ведуть вогонь по ньому. Просто так сталося, що ми опинилися посередині. Треба переконатися, що портал зачинено… Не можу отримати до нього доступ звідси, але…
Він продовжив щось казати, та мою увагу привернуло дещо інше: вогники, що почали збиратися позаду нього. Вони ламали дійсність, розтягуючи стіну й перетворюючи її на нескінченне зоряне небо, втикане лиховісними цятками.