Нещадно. Ефективно.
Страшно.
Я прискорилася й помчала в гущу бою, де крутилися, вертілися, вибухали та стріляли зорельоти. Де Брейд? Я чула її крик крізь безвість, але самої її не бачила. Невже вона на борту «Мір і ваг»?
Ні. Вони не хочуть, щоб делвер зайшов у наш вимір неподалік одного з їхніх кораблів. Вона має бути десь далі.
От тільки де? Цей бій був у кілька раз більший, ніж будь-який із тих, у яких я колись бувала, — більший навіть, раптово збагнула я, ніж будь-хто з його учасників колись бачив. Поле бою швидко поринуло в хаос, хоч ланки й намагалися триматися купи, а адмірали докладали всіх зусиль, щоб дотримуватися чіткої стратегії.
У мені забриніло знайоме збудження — передчуття бою та можливості випробувати себе. Але… сьогодні мене супроводжувала й нерішучість, яку я колись називала боягузтвом. Подумки подякувала Коббу за те, що вибив із мене ці дурощі ще під час навчання.
Я була тут не заради битви. Тому, замість того, щоб відкрити вогонь по старшинському дрону, що прошмигнув повз мене, подивилася на датчик відстані й збагнула, що він досі налаштований на сигнали Старшини. Загальну лінію зв’язку мені заблокували, щоб я не чула їх слів одне одному, та я все одно могла відстежувати окремі кораблі та їхні координати на моніторі.
Визначила зореліт, який тримався окремо від решти, ближче до дальнього краю поля бою. «Той, що гребе проти течії річки, на якій мерехтить сонце». Корабель Гешо, з моєї колишньої ланки. Там можуть знати, де шукати Брейд.
Проте ми з Гешо тепер були ворогами. Він дізнався, що насправді я належу до народу, який він ненавидить найбільше.
Та попри те, я спрямувала свій зореліт до нього. Прошмигнула крізь поле бою, ухиляючись від пострілів дронів, тоді — кількох сонівських винищувачів, які явно не повірили моєму коду й мали мене за ворога.
Урешті дрони й сонівські зорельоти перемкнулися на бій між собою, і я безперешкодно понеслася до Гешо. Кіцени розвернули свій корабель на мене, і вже на значній відстані я почала гальмувати, доки не зависла непорушно на місці. А далі що?
Спробувала відкрити приватний канал із кіценами.
— Гешо, — промовила я. — Мені шкода.
У відповідь — мовчанка. Корабель же натомість навів гармати й полетів у мій бік. Я легко уявляла собі накази, які віддавав своїм кіценам Гешо, готуючись до бою. Пальці мої смикнулися на керуванні. Звідки вони взяли, що я їм по зубах? Вирішили випробувати, на що я здатна? Дрібні, безглузді шкідники в безкрайому…
Ні. Я зняла руку зі сфери керування й перевірила герметизацію шолома.
Тоді відчинила кабіну.
Усе повітря з неї стрімким потоком вітру висмоктав вакуум. Уся вода з нього випарувалася й замерзла, осівши памороззю на склі шолома. Кристалики криги виблискували, відбиваючи світло далекого сонця.
Я відстебнула всі паски, крім троса, який міцно тримав мої ноги на випадок катапультування. Не натягнутий до кінця в невагомості, він утримував мене на місці.
Заплющила очі й полетіла. Уявила, ніби мчу в просторі. Вільна. Я, порожнеча й зорі. Далекі зорі співали мені, але неподалік гуркотів, дедалі гучнішаючи, інший шум. За межами поля бою. Він наростав. Делвер насувався.
— Що ви робите? — пролунав у моєму вусі голос Гешо. — Повертайтеся в кабіну, і зійдімося на герць.
— Ні, — шепнула я.
— Це безглуздо, Аланік — чи як там вас насправді звуть. Я вас попереджаю. Ми не стримуватимемо вогню лише тому, що у вас не все в порядку з головою.
— Гешо, я обіцяла вам, — сказала я. — Пригадуєте? Перший постріл у людину за вами.
Я розплющила очі й оглянула сюрреалістичну сцену порожняви навколо. Завжди про неї знала — не один же раз літала — та поза межами кабіни, де від вакууму мене відділяв лише гермокостюм, вона чомусь сприймалася реальніше.
Колись я відчувала страх, дивлячись на небо. Зараз же воно мене оточувало, поглинало. Межа між мною та ним стерлася. Ми злилися в єдине ціле. І його, з безвісті, проривало те, що робила Брейд. Крик, спрямований у пустку. Небезпечний крик…
Корабель Гешо зависнув за лічені метри переді мною, навівши на мене гармати. Я подивилася на них.
— Ви говорите про обіцянки, — мовив Гешо, — коли самі тільки те й робите, що брешете.
— Гешо, я завжди була собою, — сказала я. — Ви знаєте не Аланік, а мене.
— Людину.
— Союзницю, — поправила я. — Коли літали разом, ми з вами розмовляли про наше спільне бажання протидіяти Старшині й навчитися самотужки користуватися технологією гіперстрибків. Я знаю її секрет. Я його знайшла. Ви можете принести його своєму народові.
— Чого б то я мусив вам вірити?