Зовсім скоро лабіринт огорнули пил і частки матерії, заховавши його за серпанком. Обриси чорних шпичаків підсвітлювали багряні спалахи розплавленої породи. Вихори страшних відтінків і божевільних тіней. Велетенське, неосяжне щось у хмарі пилу.
Воно зависло над Детритом загрозливо близько, ніби супутник. Мої датчики показилися: делвер мав власну силу тяжіння.
Ще два тижні тому я дивилася на записі, як подібна річ поглинула колишніх жителів Детриту. Тепер же я бачила його на власні очі, почуваючись піщинкою. Для цієї істоти всі ми були піщинками.
Руки на керуванні обм’якли. Я не впоралася. Ба більше, була переконана, що сама моя спроба зупинити його — постріл у Брейд — призвела до того, що вона добилася свого.
Мене накрила всеохопна безнадія — настільки ж велетенська й чужа, як ця істота.
Раптом крізь розпач пробилося ще одне відчуття. Злість. Ми, мешканці печер нескорених, загинемо тут, поки на Міжзір’ї всі їдять і веселяться, байдужі до того, що робить їхня влада. Яка несправедливість. Комахи. Слизькі паразити, які снують скрізь, стрекочучи і… і…
Стоп. Я спробувала відкинути нездоланні емоції. Це була не я. Не моя думка.
Бій затих. Детрит замовкнув, як я і просила. Неначебто сама планета принишкла. З моїм розумом боровся інший — потужний, незбагненний. Він був нестримний, здавалося от-от — і розчавить.
Тут нічого нема, панічно подумала я. Нема чого руйнувати. Хіба не бачиш? Нічого не гуде, не дратує. Іди собі. Он… туди.
Я дала йому координати. Не те щоб свідомо, а радше, як ото, узявши в руку щось гаряче, кидаєш його, не думаючи. Я спрямувала його до місця, що було далеко від нас. Туди, куди вів канал зв’язку Вінзіка — де співали зорі.
Відчула, як увага делвера перемкнулася. Так, біля нього шуміли старшинські кораблі, та йому хотілося більшого. Він почув те далеке місце, на яке я звернула його увагу.
І він зник, відправившись на звук далекої пісні.
Хвиля, у яку зім’явся простір, потягнула мене вперед — зовсім як раніше відкинула. Піт котився градом, усередині сум’яття боролося з полегкістю. Він пішов. Ось так просто взяв — і пішов.
Я відправила його знищити Міжзір’я.
42
— Прийом? — прозвучав у моєму приймачі кіценівський голосок.
Відсутнім поглядом я витріщалася в пустоту.
— Аланік… Я… Я не знаю вашого справжнього імені. Це Корі. Ми… у нас великі втрати. Володар Гешо загинув. Я взяла командування на себе, але не знаю, що робити.
Гешо? Загинув? Кіценівський корабель підлетів до мене. У його фюзеляжі була чорна вирва, яку команда затулила щитом.
— Сили Старшини відступають, — оголосила Вейпор. — їхні зорельоти покидають поле бою та повертаються на «Міри й ваги». Мабуть, налякалися, бо їхня зброя не подіяла.
— Вона подіяла, — прошепотіла я. — Просто полетіла на Міжзір’я. Вони… Вони не замовкли — не вимкнули комунікації. Він їх почув.
— Ще раз! — попросила Корі. — Можете повторити? Кажете, делвер полетів на Міжзір’я?
— Так.
Це я його відправила.
— Ні! На станції залишилися наші сім’ї! І члени екіпажу в лазареті. Там, на Міжзір’ї… мільйони невинних життів!
До мене підлетів дрон. То Вейпор викрала собі нове судно. Я ж дивилася на зорі, слухаючи їхній спів.
— Вінзік… чудовисько, — промовила Вейпор. — Це саме сталося з людьми. Коли вони спробували використати делвера під час другої війни, він напав на тих, хто його викликав. Вінзікова трансляція з місця подій вказала делверу прямий шлях на його ж домівку!
Звичайно, це була правда, утім, не обійшлося тут і без мене. Бо це зробила я. Зорі милі… я відправила його вбити їх. Брейд мала рацію. Ми здатні контролювати цих істот.
— Не можна цього допустити, — розпачливо вигукнула Корі. — Може, вийде повернутися на «Міри й ваги»? Що, як вони візьмуть нас із собою на Міжзір’я? Щоправда… це займе час. Кораблю доведеться дочекатися повернення всіх винищувачів. Поки він повернеться в місто, спливе щонайменше півгодини.
Занадто довго. Міжзір’я приречене. Куна, місіс Хамвіт, Морріумур — усі вони загинуть. Через мене. Аж ось я відчула… ніби делвер уловив мою лють. Як таке можливо?
— Що ти накоїла? — звернулася до мене Брейд через передавач.
Я глянула вбік і побачила, що вона підлетіла до мене.
— Що ти накоїла?
— Я зробила те, що мала, — прошепотіла я, — щоб врятувати свій народ.
Тільки зробивши це, прирекла на загибель інший. Та чи можна було винуватити мене за такий вибір? Я знала, що навіть якщо Вінзікові кораблі доженуть делвера, єдина їхня «зброя» проти нього може тільки відвертати його увагу. Вони спробують повернути його сюди й знищити нас.