— Ми… зупинимо його, щоб він не пішов далі, Куно, — пообіцяв Зезін. — Дамо опір Вінзіку. Виправимо його промах.
— Ідіть.
Зезін пішов. Фіґменти здатні швидко пересуватися в повітрі й навіть у вакуумі. Вони обоє розуміли, що самотужки Зезін наздожене приватний корабель ще до того, як той покине атмосферу, і виконає гіперстрибок.
А от немолодий діон… Чи здатні були Куна чимось зарадити? Відправити останнє послання зі звинуваченням Вінзіка? Підтримати тих, хто втікає? Та чи є на це хоча б час?
Міцніше обхопивши поручень, Куна оглянули делвера. Загорнутий у шлейф пилу, що світився його ж власним світлом, делвер лякав і водночас вабив. Бог знищення.
Аж раптом увагу Куни привернула одна недоречність. Неймовірне видовище посеред хаосу.
Одразу над щитом виникла групка винищувачів, що понеслася прямісінько на делвера.
43
З Вейпор і кіценами збоку я мчала на делвера. Спогади про нескінченний кошмар безвісті були ще свіжі: стрибок минув кепсько, і всі вони дивилися на мене. Не було там тільки одного — того, який наблизився минулого разу. Звідкілясь я це розуміла.
Було неважко здогадатися, куди він подівся. Делвер насувався на Міжзір’я і вже почав обстрілювати щит сотнями жарин. Канали екстреної інформації навперебій повідомляли про підняття щита якомога далі від делвера, щоб випустити зорельоти.
— Корі, — погукала я, зиркаючи на понівечений кіценівський корабель. — У вас хвіст димить.
— Двигуни ледь живі, — відповіла вона. — Вибачте, Аланік. Не знаю, чи буде з нас якась користь у бою із жаринами.
— Ми з Вейпор упораємося, — сказала я. — Повертайтесь і спробуйте вийти на зв’язок із кимось на військових частотах. Треба, щоб місто замовкло. Делвер чує радіосигнали. Не знаю, як його відганяти далі, але підозрюю, що зробити це буде значно легше, якщо місто не галасуватиме.
— Так точно, — випалила Корі. — Зробимо все, що зможемо. Удачі вам.
— Удача — для тих, хто не чує аромату поступу, — озвалася Вейпор. — Але… не виняток, що сьогодні це про нас. Тому бажаю удачі й вам.
«Той, що гребе проти течії» відділився й полетів назад. Ми з Вейпор мчали далі за межі атмосфери. Під нами юрмилися, намагаючись утекти, зорельоти.
— М-Боте? — промовила я, відкривши через браслет таємний канал із ним.
Він не відповів, та за допомогою бортових сенсорів я отримала збільшену картинку посольства, коли пролітала над ним. На даху було пусто. Може, він десь заховався? Трясця, аби ж я тільки знала.
Нарешті ми з Вейпор дісталися до делвера. Він був грандіозний — і набагато моторошніший за звичайний планетоїд. Виринаючи з-за попелу, жарини бомбардували щит над містом, безгучно спалахуючи в порожнечі, і деякі вибухи завбільшки були з лінкор.
— Ніяк не перестану думати, — промовила Вейпор, коли ми наблизилися до нього, — що навчальний курс був далеко не повний.
— Ага, — погодилась я.
Заняття на тренажері й близько не схожі на відчуття, які насилав на мене делвер, немов продавлюючи мені свідомість. Він додав страху, злості й нажаханості. Що ближче ми підлітали, то гірше мені робилося.
На датчику відстані блимнула цятка.
— Що це? — спитала Вейпор.
— Це вона, — сказала я, завидівши зореліт перед нами, і швидко відкрила канал. — Брейд, сама ти з ним не впораєшся.
— Я не дам йому зруйнувати свій дім, — огризнулася вона. — Цього не мало б статися. Він мав кинутися на вас.
— Не думай про це, — відрізала я, — і хоч раз допоможи.
— Аланік… ти ж розумієш, що я зроблю, коли доберуся до серця? Єдине, що я можу.
Запустиш відворотну зброю, подумала я. І відправиш його назад до Детриту.
— Брейд, його треба послати в інше місце. Мусимо спробувати.
Вона обірвала зв’язок.
— Вона завжди була тухлим вітром, Аланік, — мовила Вейпор. — Вона… Ой. Е-е-е.
Людина.
— Як підлетимо, прикрийте мене, — попросила я, додаючи швидкості.
Ми вилетіли над Міжзір’ям до пилової хмари делвера. Я мала лише сяку-таку подобу плану: відправити делвера в якісь незаселені простори. У пам’яті в мене було лише три локації: Міжзір’я, Детрит і тренажер лабіринту делвера в глибокому космосі.
Тож реальним був тільки один варіант. Я мала відіслати його до тренажера. Утім… не знайшовши чого там руйнувати, він повернеться до Міжзір’я. Однак вибору не було. Може, штучний лабіринт відволіче його? Надія хоч і примарна, але іншої я не мала.
Вейпор вирвалася наперед і почала збивати жарини, що летіли на нас. Я скинула швидкість і подумки потягнулася до делвера.