З’явилися очі. Жінка закричала, а тоді… зникла. Її склало, зменшило й мовби стиснуло невидимою силою. Чоловік на екрані, вирячивши очі, продовжував гарячково друкувати, ніби безумець, що прагне встигнути дописати в заповіті свою останню волю. Хоч його обличчя займало значну частину екрана, мені було видно, як позаду нього згущується чорнота.
Продовжуючи зливатися одна з одною, її підсвічували зорі, що були зовсім не зорями.
З чорноти виступила постать.
Як дві краплі води схожа на мене.
5
Я поточилася від екрана, врізавшись у ряд офіцерів. Зненацька мене охопила та ж тривога, що й перед боєм, руки мимохіть стиснулися в кулаки. Якщо мене не пропустять, я проб’ю собі дорогу.
— Спенсо? — звернулася до мене Кіммалін, беручи за руку. — Спенсо!
Я кліпнула і, обливаючись потом, озирнулася навкруги виряченими очима.
— Як? — гукнула я. — Як воно…
Знову подивилася на монітор, на якому застигло зображення мертвого чоловіка й сповненої зірок кімнати за ним. Повзунок внизу екрана вказував на те, що відео закінчилося.
На застиглому кадрі за його спиною було чітко видно мене. Я була там. Я БУЛА ТАМ. Та сама сонівська форма, ті ж каштанове волосся по плечі й вузьке обличчя. Застигнувши на місці, я тягнулася до чоловіка.
От лишень вираз на моєму лиці… Я була ніби перелякана. Раптом він змінився, відображаючи мій теперішній стан.
— Вимкніть це! — закричала я.
Вирвавшись від Кіммалін, я побігла до екрана, але мене тут же вхопили сильніші руки.
Силуючись пробитися до монітора, я запручалася тілом і… чимось ще. Тим, що жило всередині мене. Якоюсь первісною, наляканою частиною себе. Це був неначе безгучний крик, що наростав усередині й рвався назовні.
Аж ось відчула, як щось, немов здаля, відповіло на мій крик.
Я… тебе… чую…
— Спенсо! — промовив Йорґен.
Я крутнулася до нього. Він тримав мене, впившись пильним поглядом у мої очі.
— Спенсо, що ти бачиш? — запитав він.
Я глянула на екран зі своїм зображенням. Це неправильно, так не має бути. Моє лице. Мої емоції. А ще…
— Хіба ви не бачите? — запитала я, повертаючись до решти, що спантеличено оглядала мене.
— Темряву? — уточнив Йорґен. — На екрані чоловік — той, що записував. Далі позаду нього скупчилася чорнота, поцяткована білими вогниками.
— Схожими… на очі… — додав один із техніків.
— А людина? — запитала я. — Ви нікого не бачите в темряві? Моє запитання викликало тільки більше здивованих поглядів.
— Там просто чорнота, — озвався Родж, що стояв скраю групи. — Дзиґо, там більше нічого немає. Я навіть зірок не бачу.
— А я бачу, — мовив Йорґен, звужуючи очі. — І щось подібне до людської постаті. Можливо. Але там лише тінь.
— Вимкніть, — скомандував Кобб. — Подивіться, чи немає там ще якихось файлів або записів. — Перевівши погляд на мене: — А з лейтенанткою Найтшейд ми поговоримо окремо.
З нього я перевела погляд на приголомшені обличчя навколо, відчуваючи раптовий сором. Нарешті мені вдалося подолати свій страх виставити себе боягузкою, проте влаштовувати таку сцену було однаково соромно. Що подумають люди після такого?
Силоміць примусила себе заспокоїтися й кивнула Йорґену, щоб він відпустив.
— Я в нормі, — сказала я. — Просто трохи збентежилася через те відео.
— От і добре. Але ми все одно ще поговоримо про це, — відповів Йорґен.
Кобб махнув іти за ним, і я рушила до дверей. Перед самим виходом він зупинився й оглянувся.
— Лейтенанте Маккафрі? — запитав він.
— Так, сер, — відлинув від стіни Родж.
— Ви ще працюєте над своїм проектом?
— Так, сер! — відрізав Родж.
— Чудово. Ідіть перевірте, чи слушна ваша теорія. Побалакаємо пізніше.
Відтак він рушив далі, виводячи мене в коридор.
— Про що ви питали в нього, сер? — поцікавилася я, коли за нами зачинилися двері.
— Зараз це неважливо, — відповів він, заводячи мене в обсерваторію навпроти.
Простора зала з низькою стелею, обсерваторія здобула свою назву за приголомшливий краєвид, що розгортався з неї на планету. Я ступила всередину, де крізь вікно на всю стіну побачила під собою Детрит.
Кобб став перед вікном і сьорбнув кави. Я підійшла до нього, намагаючись приховати тремтіння ніг. Мимоволі кинула погляд через плече на залу, у якій нам показували відео.
— Що ти бачила на тому відео? — запитав Кобб.
— Себе, — сказала я.
З Коббом я могла говорити відверто. Він давно довів, що заслуговує на мою довіру — і навіть більше.