Він був… неосяжний. Його емоції душили мене. Я знала його ставлення до нас. Як він дратується нашим дзижчанням. Ці самі емоції загрожували перемогти й у мені, відчужити мене від усіх, змусивши відчути те саме, що й делвер.
Я боролася з цим, передаючи координати тренажера в надії ще раз відвернути його. На лихо того разу я була не сама. Це сталося завдяки збігу моїх емоцій, тиші Детриту й звучання Всесвіту. Співу зірок.
Делвер прийшов сюди, бо знав, що тут джерело того звуку. Мої спроби відволікти його миттю втонули в емоціях, які він транслював. Це було наче кричати в буревій — скільки не старайся, не перекричиш.
Вилаявшись, я облишила спроби й понеслася до Вейпор, збивши жарину, що мало її не підбила.
— Треба всередину, — сказала я. — Маємо знайти серце.
Ми з Вейпор порівнялися й разом погнали в хмару. Видимість упала майже до нуля, тож летіти довелося за приладами. Нам розповідали, що так доведеться діяти, але ніщо в навчаннях не вказувало на те, як страшно буде там.
У тій тихій хмарі, що час до часу зблискувала багряним світінням, сенсори почали вирубатися. Екран датчика відстані засніжив, ледь-ледь застерігаючи, коли до мене щось наближалося. Розмиті, страшні, виринали з нізвідки вогненні обриси жарин.
Кинувши спроби збивати їх, ми з Вейпор маневрували серед них. Вони падали нам на хвіст і гнали, раптово пориваючись. Це було ніби втікати від власної тіні.
Тиск на свідомість посилювався, що ближче ми наближалися до самого делвера. Я заскрипіла зубами: емоції були настільки потужні, що збивали з пантелику. Насилу ухилившись від одної жарини, я опинилася на шляху іншої.
Зробивши розпачливий постріл, підчепила третю світловим гарпуном і вискочила, уникнувши зіткнення. Та коли підняла голову, ніде не знайшла Вейпор. Датчики мерехтіли статичним шумом, а перед собою я бачила лише рухомі тіні й спалахи червоного світла.
— Вейпор? — перепитала я.
Відповіді не розібрала. Може, он то вона? Я полетіла за тінню, та тільки більше заблукала в пиловій бурі. Глянула в інший бік і помітила вибух.
— Вейпор?
Статичний шум.
Я ухилилася від ще одної жарини, але пальці мої затремтіли від сили думок, які тиснули на мою свідомість.
Тріскуні… тріскуні комахи… Знищити…
Мною заволоділи гнітючі думки. Серед пилу стали об’являтися кошмарні марева. Виринали й щезали страховиська з казок Ба. Лице батька. Я — з очима, що горять білим полум’ям…
Це були зовсім не ретельно промальовані голограми на тренажері, а симфонія жаху. Жодних таємниць, що чекають розкриття, а лише суцільна стіна шуму. Бути цитоніком тут — недолік, бо делвер проникав у мою свідомість.
Я насилу контролювала зореліт. Реальність і марево злилися воєдино, я відсмикнула руки від штурвала, затуливши очі. Голова розколювалася від болю. Спробувала ще раз звернутися до делвера, щоб відігнати його в далекий космос.
Та від цього я лише сильніше відкрилася, й у свідомість проникло ще більше шуму. Я закричала, щось ударилося в мій корабель, протаранило збоку, загрожуючи збити щит. Сигнал тривоги в кабіні тільки додав галасу. Я… Я не могла летіти тут. Я…
З пилу виринула тінь. Серце моє тьохнуло, коли я побачила, що то зореліт. Вейпор? М-Бот?
Ні, шатл, не озброєний нічим, крім промислового світлового гарпуна для транспортування техніки. Він зачепив мій зореліт і відтягнув від вогненних обрисів. Мало не збивши, повз мене прошмигнула жарина — здається, справжня.
— Аланік? — звернувся до мене голос у передавачі.
Я… Я знала, кому він належить.
— Морріумуре? — прошепотіла я.
— Я тримаю вас, — промовили вони. — Ви зависнули на місці. З вами все добре?
— Серце… — сказала я пошепки. — Доставте мене до серця. Тільки… Морріумуре… не вийде… Видіння…
— На мене вони не діють.
Що?
Морріумур потягнули мене крізь пил до одного з пагонів делвера — велетенського шипа, що проростав із його поверхні. Ми промчали вздовж нього, і деякі фігури Морріумур обминали, тоді як на інші не зважали. Такі, щойно врізавшись у нас, розсипалися. Просто… видіння.
— Усім він показує різні ілюзії, — пояснили Морріумур, вправно затягуючи мене в тунель на поверхні.
— Дві особи… — прокректала я, тримаючись за голову. — Вам треба…
— Усе правильно, Аланік, — мовили Морріумур. — Я — це дві особи.
Я застогнала, міцно замружившись під натиском емоцій, який усередині делвера тільки посилився. Допомагав лише Морріумурів голос — заспокійливий і справжній у вирі безуму й шуму.
— Він показує мені по два різні видіння, — продовжили Морріумур. — По одному для кожного з родителів. Думаю… він не знає, що зі мною робити.