Я не могла пригадати, щоб ми колись залітали в лабіринт на буксирі. Та й, зізнатися, не думаю, що в ньому колись узагалі літали діони. Пілотами були переважно варвакси й тенасі.
— Видіння не діють на мене, Аланік, — сказали Морріумур. — Я не зрозуміли цього на навчаннях, бо мені давали таку ж програму, як усім. Але їх я бачу, як два зображення, накладені одне на одне. Я можу добутися до серця.
Заледве тямлячи, що роблю, я відстібнула паски тремтячими руками. Зірвала із себе шолом і, зігнувшись, обхопила голову, ховаючись від видінь. Через це, коли Морріумур звертали, мене кидало навсібіч.
— Багато тунелів несправжні, — промовили Морріумур. — Думаємо, лабіринт водив би нас колами… Насправді ж, Аланік, тут просто відкритий простір.
Я тремтіла під страшною вагою. Не знаю, скільки це тривало, але я відчула, коли ми наблизилися. Я була, як те замкнене на самоті в темній кімнаті дитя, яке з усіх боків стискає темрява. Дедалі густіша, густіша, густіша….
— Попереду є щось.
Густіша, густіша, густіша….
Я звалилася під крісло кабіни.
— Ми на місці! — пролунав кволий голосок із панелі приладів. Розчавити комаху. — Аланік, ми ввійшли в кишеню з атмосферою та тяжінням. Що далі? Аланік? На навчаннях я ні разу не бували в серці!
— Відчиніть. Мою. Кабіну, — простогнала я хрипким голосом.
Почула гупання: Морріумур руками відчинили мою кабіну.
— Аланік? — запитали Морріумур. — Я бачу… діру, он там. Мембрана — ілюзія. Там просто чорнота, ніби портал у ніщо. Що робити?
— Допоможіть.
Я міцно замружилася, і Морріумур вивели мене з кабіни на крило. Спіткнувшись, я схопилася за них і розплющила очі.
Навколо мене вирували жахи. Видіння загибелі пілотів. Крик Веремії в охопленому полум’ям зорельоті. Бім. Батько. Гешо. Усі, кого я знала. Однак я теж бачила її — діру. Наші кораблі стояли на чомусь твердому. Там було, як у печерах удома. Жерло — глибоченна вирва в порожнечу — було просто біля мого винищувача.
Відпустивши Морріумура, я відштовхнулась і стрибнула з крила. Вони налякано вигукнули, а я поринула в прірву.
44
Я опинилася в повністю білій кімнаті.
Тиск на свідомість миттю припинився. Я стала й оглянула навдивовижу знайому чисту білизну навкруги.
Протяжно видихнувши, обернулася й побачила під дальньою стіною себе. Не відображення. Себе. Там. Це був він, делвер. Вигляд точнісінько такий, як той, що на записі. Я не розуміла, чому він обрав мою подобу — та й чи обирав він її? Можливо, таким його бачить моя свідомість.
Я підійшла до делвера, дивуючись власним силі й впевненості. Після пережитого мала б бути вичавлена, виснажена. Але тут, у цьому білому приміщенні, сили повернулися до мене.
Делвер дивився на стіну. Нахилившись ближче, я побачила на ній крихітні цяточки. Дірочки? З них доносилося дзижчання. Що більше зосереджувалася на ньому, то огидніше воно звучало. Це було єдине, що руйнувало ідеальний спокій, який панував у кімнаті.
Перевела погляд на делвера. Він прибрав мою подобу, і це мало б бути дивно, але… чомусь не було. Я з інтересом сягнула до нього думками.
Він відповів цікавістю. Закинувши голову, я заплющила очі й відчула… Біль, агонію, страх, що линули від тих цяток на стіні. Делвер відчував те все й відображав як чув.
— Ти не розумієш емоцій? — спитала я. — Ми хибно розуміємо тебе, як я колись — Куну. Ви не відчуваєте ненависті до нас, а лише копіюєте наше ставлення до вас. Тому ти й прибрав мою подобу: відображаєш те, що я тобі показую.
Він поглянув на мене незворушним поглядом. Я… зрозуміла, що це не зовсім так. Йому направду не подобалося гудіння, воно його дратувало. Проте більша частина того, що ми йому демонстрували — власне сприйняття Всесвіту, — було йому чуже. От він і повертав його нам у чистому вигляді: бо не розумів значення.
— Тобі треба піти звідси, — сказала я і спробувала передати координати тренажера.
Делвер відвернувся він мене, втупившись у стіну.
— Благаю, — попрохала я. — Будь ласка.
Жодної відповіді. Я випростала руку й торкнулася делвера. Біла кімната затряслася, я почала рости… Ось уже я завбільшки з планету. Галактику. Безмежна, вічна, цілу нескінченність я прожила мирно в місці, де час не має значення. А тоді з’явилися цивілізації.
Й ось вони переді мною — надокучливі паразити з Міжзір’я. Їхній щит упав під моїм натиском, і я рушила вперед, змівши кілька зорельотів. Вони нараз замовкли. З кожною розчавленою комахою мені легшало. Мене дратували не лише їхні вилазки в безвість, а мерзенне гудіння кожного з них.