Нарешті я їх знайшла. Щоб заглушити. Це було неперевершено!
Відсахнувшись від видива, я знову опинилася в кімнаті, де стояла, притискаючи руку до грудей. Відчувала повзучу ненависть до всього живого. У погоні за спокоєм делвер зруйнує все Міжзір’я. Я це розуміла, бо якась частина мене була з того місця, де живе він. Та частина, що сягала безвісті.
— Не треба, — заблагала я. — Будь ласка, не треба!
Почали зникати цятки на стіні.
Що могла я зробити? Битися з ним не могла, бо й сама була лише однією з тих цяток. Усі вправи на тренажері, де ми стріляли з гармат і гарпуна, цієї миті виявилися марними. Підготуватися до знищення цієї істоти неможливо.
Народ Міжзір’я заслужив на дипломата або вченого, здатного осягнути цю проблему. Але не мене.
Зникло ще трохи цяток, і я — обливаючись слізьми — обіруч учепилася в гермокостюм делвера. І знову розрослася, рівняючись із його перспективою, яка була така велетенська, що окремі створіння ставали безглуздими.
Але це не так.
— Поглянь на них, — прошепотіла я. — Прошу, лише поглянь.
Я бачила переживання делвера. У той критичний момент, коли перед моїми очима розгорталася трагедія, я спробувала показати йому, що переживала сама. Зібравши всі сили, потягнулася до його свідомості.
І в мене вийшло. Замість того, щоб розростатися до галактичних масштабів, ми зменшилися до розмірів дитини. Вічність рухається в обох напрямках. Можна збільшуватися нескінченно, та водночас що ближче придивляєшся до чогось, то більше деталей помічаєш.
На мить ми стали дитям, що гралося з водяною булькою. Місіс Хамвіт, що несла вечерю сусідці. Куною. А тоді — креллом, який перепрошував переді мною на вулиці за те, що зачепив мене. Доторкнувшись до свідомості делвера, я показала йому цих паразитів із погляду окремої особи. Виявилося, що шум — то інколи сміх.
«Ось, що бачу я, — звернулась я до делвера. — Але й мені довелося цього вчитися».
Делвер зупинив наступ. Торкнувся до моєї свідомості, і я відчула емоції, картинки й ще купу чужих речей, які не були ні тим, ні іншим. Це були речі, яких я інакше нізащо не пережила б і не пояснила. Та в корені всього цього сиділа думка… запитання.
«Вони такі, як ми?»
Без слів. Просто думки. Слово «ми» спроектувалося в мою свідомість набором понять, значення яких я розуміла лише приблизно.
«Вони… — повторив він. — Вони живі?»
«Так, — шепнула я. — Кожне з них».
Він затремтів від емоції, пояснення якої я не потребувала. Жах.
Делвер сахнувся й почав стискатися. Мене викинуло з того місця, бо весь він — гігантська планетоподібна маса з дивною істотою в ядрі — зник.
А я опинилася в космосі.
Я вміла виконувати вправи на декомпресію та встигла видихнути, поки не розірвало легені. Рідина в моїх очах закипіла, мене пронизав біль, і майже негайно я зомліла. Та перед тим устигла відчути, як мене підхопила пара рук.
ЕПІЛОГ
Звук дедалі гучнішав, що глибше спускався Йорґен.
Це було не гудіння, як тоді, коли він уперше побачив Спенсу. Навіть не знав, чи звук це взагалі. Недд й Артуро того гудіння не чують, тож, можливо, воно йому просто ввижається.
Але Йорґен його чув. Це була тиха музика, яка гучнішала з кожним тунелем, який вони обслідували за останні п’ять днів пошуків. Не раз і не двічі натикалися на глухий кут, відтак були змушені повертатися. Та залишалося ще трохи. Вони були так близько, що він відчував його тут, за стіною. Треба знайти прохід ліворуч…
Спустившись уступом, він забрів по коліна у воду. Над головою тримав промисловий ліхтар, такий, які брали із собою техніки, що спускалися в глибокі тунелі лагодити обладнання, наприклад, труби, що качали воду з підземних резервуарів.
— Знову вода? — пролунав позаду голос Артуро, від світла чийого ліхтаря Йорґен відкидав довгу тінь. — Йорґене, треба повертатися. Кажу тобі, той звук, що ми чули, — луна сирени. Можливо, на нас напали.
Тим паче треба й далі шукати. Рушив знову крізь чимраз глибшу воду. Він мусив побачити те, що чує. Має дізнатися, чи вигадка це, чи він… можливо… чує сам Детрит.
Безглуздя, коли так подумати. Хлопцям про це ще не розповідав, сказав тільки, що має завдання від Кобба. І це була правда. Певною мірою.
«А ще всі переконані, що я не здатен ослухатися наказу, — подумав він. — Не вважають мене ризиковим, відчайдухом? Ха!»
Спуститися в глибокі печери без припасів, прихопивши лише кілька друзів? Покладаючись на інтуїцію, шукати щось, що, можливо, міг чути тільки він?