— Йорґене? — погукав Недд, вийшовши до Артуро на край води. — Ходімо. Ми тут уже цілу вічність тиняємося. Артуро діло каже. Час повертатися.
— Ми майже на місці, — промовив Йорґен, чалапаючи вже по стегна у воді й притримуючись рукою за кам’яну стіну. — Спів. Ось тут. Треба якось подолати цю стіну.
— Добре, — протягнув Артуро. — Пропоную повернутися й перевірити, чи є ця зона на мапах. Так і побачимо, чи є тут обхід…
Помітивши, як змінюється течія води, Йорґен заходився обмацувати стіну.
— Під самою поверхнею є тунель. Якщо він достатньо широкий, я в нього пролізу.
— Ні, — кинув Артуро. — Йорґене, навіть не думай туди лізти. Застрягнеш і потонеш.
Йорґен покинув наплічник і пустив свій водонепроникний ліхтар за течією. Відтак опустився у воду й обмацав розщелину. Вона виявилася достатньо широка.
— А Спенса спробувала б, — мовив він.
— Е-е-е, — протягнув Недд, — а Дзиґа точно найкращий приклад для наслідування? Хіба що в тому, як робити дурниці.
— Вона це весь час робить, — відповів Йорґен. — У неї багатий досвід.
Артуро кинувся забрати його, та перш він ніж почав його відмовляти чи витягувати з води, Йорґен глибоко вдихнув, пірнув і погріб у тунель.
У воді нічого не бачив, бо рухи підіймали мул із дна. Ліхтар теж не допоміг би, тому доводилося пливти навпомацки, хапаючись за стіни кам’яного тунелю й повзучи в темній воді.
Пощастило, що тунель виявився не довгим. Це взагалі навіть не тунель був, а просто діра в камені з метр-півтора завдовжки.
Він виринув у темній печері й миттю відчув себе бовдуром. Що сподівався побачити чи знайти в темряві? Смерть хіба що.
Аж раптом почув звуки. Навкруги лунала музика. До нього закликали флейти. Невже то сама планета промовляє до нього?
Коли очі трохи призвичаїлися, він зрозумів, що може бачити. Стіни навколо крихітного плеса, у якому він стояв, були вкриті синювато-зеленими люмінесцентними грибами. На землі вони розросталися до величезних розмірів, живлячись, либонь, багатою на поживні речовини водою, що крапала з труби, прокладеної уздовж стіни.
Серед тих грибів, висвистуючи так, що він чув їх не тільки розумом, а й вухами, ховалися жовті створіння. Слимаки, схожі на улюбленця Спенси.
Їх там були цілі сотні.
Я прокинулася від м’якого вітерцю, що віяв мені на лице.
Розгублено закліпала, побачивши біле світло навкруги. Я була в приміщенні з делвером. Ні, це неможливо! Я…
Кімната навколо мене почіткішала. Я лежала в ліжку, застеленому білими простирадлами, однак стіни були не зовсім білі, а кремові. З вікна відкривався краєвид на вулиці Міжзір’я, усередину задував, напинаючи штори, м’який вітерець.
Я була під’єднана до трубок, моніторів… Це лікарня. Я сіла, намагаючись зрозуміти, як сюди потрапила.
— А! — почувся знайомий голос. — Спенсо?
Обернувшись, я побачила Куну, що, вдягнені в офіційний хітон, зазирнули у двері. На щастя, до мого халата був прикріплений значок-перекладач.
— Лікарі казали, ви незабаром прокинетеся, — мовили Куна. — Як ви? Вас мало не вбила різка декомпресія. На майбутнє: не раджу виходити у відкритий космос без шолома! Після інциденту з делвером минуло три дні.
— Я…
Я торкнулася свого обличчя, помацала горло.
— Як я вижила?
Куна усміхнулися. Вони мали в цьому помітні успіхи. Сівши на стілець біля мене, дістали планшет і запустили голограму. На ній у посадковий док Міжзір’я влетів шатл.
— Щит навколо міста впав, — промовили Куна, — та атмосферу втримувала штучна гравітація. Морріумур каже, що коли делвер щез, ви опинилися у відкритому космосі, тому вони швидко схопили вас і затягнули до себе в кабіну.
На голограмі кабіна шатла Морріумура відчинилася, і вони встали, тримаючи на руках непритомну мене. Їх зустріли з оваціями. Видно, я добре навчилася розуміти емоції діонів, бо миттю роздивилася сум’яття на Морріумуровому лиці.
— Морріумур думали, на них розсердяться, так? — спитала я. — Вони думали, що вскочать у халепу за те, що полетіли в бій.
— Так, але на те в них не було жодних причин, — сказали Куна й перемкнули на іншу голограму. На ній двоє діонів тримали на руках фіолетове немовля. У рисах батьків я упізнала Морріумура, принаймні по половині від кожного обличчя. — Виявилося, родичі, котрі ратували за перешаблонування, швидко змінили думку, оскільки шаблон став знаменитістю. Тепер у мого народу є перший за кілька сторіч військовий герой! Щоправда, спливе ще кілька років, поки Морріумур підростуть достатньо, щоб розуміти свою славу.