— Це ще не кінець, — сказала я Куні. — Треба забиратися.
45
Я промчала повз Куну перевірити двері.
— Спенсо! — мовили Куна. — Перестаньте поводитися агресивно. Будь ласка. Ми близькі, щоб укласти мир між нашими народами. Зараз не час для сплеску неконтрольованих емоцій!
Прочинивши двері на шпарку, я побачила тіні, що рухалися коридором до нас. Трясця, це були крелли в повному обладунку й з рушницями. Я захряснула двері й заблокувала їх, підперши стільцем. Схопила Куну за руку.
— Потрібен аварійний вихід, — сказала я. — Куди ведуть ті двері з протилежного краю палати?
— У вбиральню, — відповіли Куна, — спільну із сусідньою палатою. — Висмикнувши руку з моєї хватки: — Боюся, Спенсо, я помилилися щодо вашого стану…
Двері в коридор струсонуло, і Куна крутнулися в той бік.
— Це, мабуть, лікарі. Ходімо попросимо в них заспокійливого…
Двері вилетіли, і всередину увірвався озброєний вояк. Сіпнувши з усієї сили, я нарешті зрушила Куну з місця й потягнула за собою в протилежні двері. Замкнула замок у вбиральні й поштовхала Куну в сусідню палату.
— Що… — зойкнули Куна.
— Вінзік не заспокоївся, — пояснила я. — Треба забиратися. Негайно. Як пройти до сходів?
— Здається, праворуч коридором… — ошелешено промовили Куна.
Двері у вбиральню рознесло пострілом, і аж тоді Куна нарешті второпали всю серйозність ситуації. Крелли заскочили у вбиральню, я глибоко вдихнула, вибила двері в коридор і вискочила, тягнучи за собою Куну.
Далі коридором почувся крик, але я не озиралася, зосереджена на сходах, які виявилися саме там, де й казали Куна. Тільки ми вибігли на них, як коридором пронісся залп із променевих рушниць, освітивши повітря навколо й розваливши дальню стіну.
Трясця. Трясця. ТРЯСЦЯ. Я була без зброї, без зорельота, ще й мала із собою цивільну особу. Я не знала про те, коли діони старіють, одначе Куна явно були в літах і задихалися від швидкого бігу. Самотужки вони не втекли б від солдатів, однак і я не могла нести їх.
Ми спустилися на поверх нижче — себто на один вище від землі. Схоже, крелли вгорі остерігалися пастки. Я чула, як вони перемовляються, не поспішаючи, утім, бігли за нами.
На жаль, на першому поверсі теж було чутно голоси. Про всяк випадок вони виставили варту й там. Завагавшись на хвильку, я зиркнула на Куну. Вони рясно пріли, крутячи широкими очима й вишкіривши зуби: ознака стресу.
Помітивши невеликі двері в приміщення, схоже на комірку прибиральника, я потягнула їх туди. І справді, усередині виявилися інструменти для прибирання й брудний комбінезон, що висів на гачку на дверях.
Я заштовхала Куну в комірчину, зняла свій браслет і наділа їм на руку. Один натиск на копку вкрив Куну голограмою діона, яку М-Бот розробив для мене про всяк випадок. Він був дещо повненький і з малиновою шкірою.
Голограму було розроблено спеціально для мене, тому на Куну вона лягла не зовсім рівно, та все ж правдоподібно — принаймні так я сподівалася.
— Ця голограма змінює вашу зовнішність, щоб ви мали вигляд іншої особи, — сказала я. — Надіньте цей комбінезон і ховайтеся тут. Я відволічу солдатів.
— Ви загинете! — вигукнули Куна.
— Зовсім не збиралася, — відказала я. — Це наш єдиний шанс. Куно, вам необхідно втекти. Летіть на Детрит і розкажіть, що трапилося зі мною. Привезіть їм слимаків, якщо зможете. Маскування допоможе вам непомітно покинути Міжзір’я.
— Я… Я не можу. Спенсо, я не розвідник!
— Я теж не розвідниця, — мовила я. — До нас приєднаються кіцени і, думаю, фіґменти. Ми мусимо це зробити. Дочекайтеся, поки солдати побіжать за мною, а тоді втікайте. Якщо вас побачать, скажіть, що ви тут прибирали.
Я взяла їх за плечі й заглянула у вічі.
— Куно, зараз ви — єдині, хто може врятувати обидва наші народи від Вінзіка. Часу придумати щось краще в мене нема. Тому зробіть це. Будь ласка.
Вони відповіли мені поглядом і, мушу віддати їм належне, кивнули.
— Куди вони забрали мій корабель? — спитала я.
— Його відвезли на аналіз у Лабораторію спеціальних проектів Департаменту захисних служб. Ви були там — це те місце, де проводили вигнання. Це за три вулиці звідси, на Сорок третій.
— Дякую.
Усміхнувшись їм наостанок, я зняла зі стіни молоток і зачинила двері. Солдати вже збігали сходами, тож я попетляла далі порожніми лікарняними коридорами. Напрямок обирала навмання і, як виявилося, сама легко обганяла важкоозброєних креллів.
Відірвавшись від них коридорами, я вибігла до інших сходів і кинулася вниз, перемахуючи через дві сходинки за раз. На жаль, вихід охороняла темна квадратна постать.