— М-Боте? — вигукнула я, підскочивши. — Це ти!
— Я не знаю, що значить бути собою, — сказав М-Бот повільно, немов би кожне слово давалося йому великими зусиллями. — Але я збрехав. Коли вони розривали мій корпус, я кричав, казав їм, що вони мене вбивають. І весь цей час гарячково переносив код у нове тіло. Ще одну річ, яку ви, Спенсо, покинули.
— Вибач, — промовила я, почуваючи провину і водночас полегшення від того, що він живий. — Я мусила врятувати Детрит.
— Авжеж, — відповів М-Бот. — Я ж лише робот.
— Ні, ти мій друг. Але… є речі, важливіші навіть за друзів.
Звук сирен назовні наближався.
— У цій оболонці мій розум працює вкрай повільно, — мовив М-Бот. — Зі мною щось не те. Я не можу… думати… Це не лише через повільність. Є ще якась причина. Щось не так із процесором.
— Ми придумаємо, як тебе полагодити, — пообіцяла я, хоч крізь полегкість і провину проступало ще одне відчуття: розпач.
Зореліт, який слугував тілом М-Бота раніше, було знищено. А я сподівалася врятуватися на ньому.
Трясця, кепські справи. Чи вдалося Куні втекти під прикриттям?
— Слимачка? — спитала я. — Її вони теж забрали?
— Не знаю, — відказав М-Бот. — Мої сенсори вимкнули одразу, як мене захопили.
Я скочила на зламане крило, намагаючись не дивитися на діру в корпусі корабля. Мого корабля. Ми з Роджем буквально вбивалися, ремонтуючи його. Дивитися, як грубо вони з ним повелися… Що ж, тепер у мене була ще одна беззаперечна причина ненавидіти Вінзіка й креллів.
Залізла в кабіну. Більшість моїх речей була на місці — набір інструментів, ковдра, — але дроти валялися гамузом. Я порилася в них.
— Спенсо, вони вас надурили, — сказав М-Бот. — Вони вправні брехуни. Я їм навіть трохи заздрю. Ха. Ха. Це та дрібка емоцій, які — як я себе переконав — я здатен відчувати.
— Надурили? Ти про що?
— Я чую новини, — відповів М-Бот, підлітаючи до кабіни у своєму новому тілі дрона. — Ось.
Увімкнув трансляцію.
— Збігла людина вчинила бойню, — почувся голос репортера. — Першою її жертвою стали міністр Куна, голова Департаменту інтеграції видів. Зараз на ваших екранах продовження її злочинств. Ось вона збиває ракетою мирний цивільний корабель. Усі на борту загинули.
— От щури… — гахнула я кулаком по фюзеляжу. — Його збила Брейд, а не я. Вінзік усе перекручує, щоб виставити мене загрозою!
І справді, далі репортер порадили громадянам не покидати помешкань і заявили, що Департамент захисних служб підняв охоронні кораблі для захисту населення Міжзір’я. У мене виникло тягуче відчуття, що Брейд отримала наказ убити тих цивільних, аби показати, наскільки я небезпечна.
— Трясця, трясця, ТРЯСЦЯ!
— Трясця! — пролунав ледь чутний голос неподалік.
Я заклякла, тоді підповзла до крихітного апарата, у якому прала одяг упродовж місяців, коли жила в печері на Детриті.
Усередині сиділа Слимачка. Вона стомлено присвиснула, коли я взяла її на руки.
М-Бот і далі показував репортаж, до якого долучився новий голос. Вінзіків. Почувши його, я тихенько гарикнула.
— Не перший місяць я застерігав про небезпеку, але мене не хотіли чути, — сказав він. — Ой, леле. У жодному разі не можна було дозволяти людям розмножуватися. Проте всі ці роки високий міністр і Департамент інтеграції видів тримали мої руки зв’язаними, не даючи мені зробити те, що давно час учинити. Зараз це видно всім. Їхні кампанії, аби видавати їх безневинним видом, виявилися брехнею. Коли ви нарешті почуєте? Спершу вони наслали делвера, щоб знищити нас, а зараз їхня — так звана «мирна» — посланниця чинить розбій та вбивства просто на наших вулицях. Я вимагаю негайного оголошення надзвичайного стану й прошу надати мені повноваження для знищення людства.
Тулячи до себе Слимачку в кімнаті, де лежав труп мого зорельота, я почувалася безпорадною. Я програла.
— Не бачу шляхів до відступу, — промовив М-Бот. — Нас знайдуть і знищать. Мене вони ненавидять. Вони бояться штучного інтелекту. Зовсім як мої творці. Вони стверджують, що я приваблюю делверів.
Сирени погучнішали. Я почула голоси в коридорі. Упіймати мене відрядили армію. Мусить же бути якийсь вихід. Щось, що я можу зробити…
Делвери. Безвість.
— За мною, — наказала я.
З розпачливою рішучістю я всадила Слимачку в згин ліктя лівої руки, а правою вхопила рушницю. Тоді зіскочила з розбитого корабля й побігла до дверей. Визирнула в коридор і кинулася туди.
М-Бот летів за мною з тихеньким гудінням. Перенісшись у дрон, тепер він міг рухатися самостійно. Його більше не стримувала обмежувальна програма — і то трагічніше було усвідомлювати, що цю омріяну волю він здобув перед вірною загибеллю.