— Знаю, Коббе, це звучить божевільно, але темрява набула форми, і це була я.
— Спенсо, одного разу мій найкращий друг і напарник намагався мене вбити, — спокійно промовив він. — Тепер нам відомо, що щось помутило йому зір, і він сприйняв мене за ворога.
— То гадаєте… це щось схоже?
— Іншого пояснення, чому ти побачила себе на архівному відео, якому сотні років, у мене немає.
Він зробив великий ковток кави, перехиливши чашку, щоб вилити до рота все до останньої краплі. Опустивши, сказав:
— Ми тут сліпі, не знаємо, на що здатен ворог — чи хоча б, хто він. Ти бачила щось іще?
— Здається, щось звернулося до мене… сказало, ніби чує мене. Але відчуття було якесь інакше. Ніби воно говорило з якогось іншого місця й було не таке лихе. Не знаю, як це пояснити.
Кобб зітхнув.
— Ну, принаймні тепер ми маємо уявлення, що сталося з населенням цієї планети.
З чашкою в руці махнув у бік вікна, і я підійшла й виглянула на Детрит. Він здавався спустошеним, поруйнованим. Уламки на низькій орбіті — шматки платформ і просто усілякий мотлох — найімовірніше, залишилися після того, як налякані люди на планеті відкрили вогонь по чомусь, що оточило її.
— Хай чим була б та штука із запису, — почав Кобб, — вона прийшла сюди й… винищила все населення планети й цих платформ. Вони називали її делвером.
— Ви щось про це чули? — спиталася я. — Бо… ви ж знали про очі, коли я розповіла вам, що бачу їх.
— Слова «делвер» я не чув, — мовив Кобб. — Але деякі традиції корінням сягають давніх часів — задовго до наших дідів. За переказами, за нами стежать дивні істоти, котрі живуть у порожняві серед густої чорноти, тому ми не використовуємо бездротового зв’язку. Через це ми застосовуємо радіо лише на найважливіших військових каналах. Той чоловік з відео казав, що делвер прийшов, бо почув їхню комунікацію, тож, імовірно, це якось пов’язано. — Пильно оглянувши мене: — А ще нас застерігали не створювати машин, здатних думати занадто швидко, і…
— І ми повинні боятися тих, хто вміє зазирати в безвість, — прошепотіла я. — Бо такі люди привертають увагу очей.
Кобб нічого не сказав. Підніс до губ чашку, але побачивши, що кави в ній не залишилося, засмучено зітхнув.
— Думаєш, те, що було на відео, якось пов’язане з очима, які ти бачиш? — запитав Кобб.
Я глитнула.
— Так, — відповіла. — Коббе, це були вони. Істоти, які бачать, коли я застосовую свій дар, це та сама річ із хребтами, яка з’явилася на відео. Той чоловік казав щось про цитозахист. Це напрочуд схоже на цитоніків, про які ми вже знаємо.
— Напевно, це щит, завдяки якому ворог не почує цитоніків на планеті, — припустив Кобб. — Але їх він не врятував. — Зітхнув, похитав головою. — Ти бачила бойові кораблі, які прибули сюди?
— Так, але ж платформи захистять нас від бомбардування, еге ж?
— Можливо, — мовив Кобб. — Якісь системи точно спрацюють, але на більшість із них покладатися не можна. Наші інженери вважають, що деякі із зовнішніх платформ мають засоби для оборони від бомбардування, але напевно цього не знає ніхто. Та й не думаю я, що в нас є час боятися через делвера, очі й подібні речі. Ми маємо нагальнішу проблему. Крелли — чи як вони там називаються — не слухатимуть наших прохань зупинити атаки. Збереження людського виду більше їх не хвилює. Вони мають намір винищити нас.
— Вони нас бояться, — сказала я.
Коли ми з М-Ботом викрали дані з їхньої станції півроку тому, це було чи не найбільше відкриття, яке я зробила про креллів. Вони тримали нас на планеті не зі злості, а тому, що щиро боялися людей.
— Бояться чи ні, але вбити нас хочуть точно, — мовив Кобб. — І якщо не навчимося подорожувати в космосі, як вони, нам кінець. Ніяка фортеця, якою б міцною не була, не здатна триматися вічно, надто проти настільки потужного ворога, як Старшина.
Я кивнула. Це — ключовий постулат військової тактики: завжди необхідно мати план відступу. Допоки ми сидимо на Детриті, нам загрожуватиме небезпека. Якщо вдасться покинути планету, перед нами відкриються нові можливості. Ми зможемо сховатися в іншому місці, знайти інші людські анклави — якщо такі ще залишилися — і попрохати в них про допомогу. А тоді разом ударити по ворогу, примусивши його оборонятися.
Ніщо з цього не було можливе, поки я не навчилася контролювати свій дар. І не буде, допоки не викрадемо ворожої технології гіперприскорювачів. Кобб казав правду. Очі, делвер — вони можуть бути корисні, але для виживання мого народу це була вторинна проблема.
Бо спочатку треба знайти спосіб покинути планету.
Кобб уважно подивився на мене. Він завжди здавався старшим за свій вік. Я знала, що йому лише трохи більше, ніж моїм батькам, проте тієї миті він був схожий на камінь, що довго пролежав просто неба, переживши купу метеоритних дощів.