Я повернула й помчала в напрямку, який вказав М-Бот, з насолодою відчуваючи силу перевантаження, що втискала мене в крісло. За штурвалом мені завжди здавалося, ніби я контролюю власне життя. Зітхнувши, спробувала прогнати те збентеження, яке з’явилося після побаченого… прояву на відео.
— Півтори хвилини до перехоплення, — оголосив М-Бот.
— А що сталося з мовчазним бойкотом? — поцікавилась я.
— Мені здалося, вам було аж занадто комфортно, — відповів він. — Тож я вирішив, що мовчанка — хибний підхід. Замість того я нагадаю вам, що ви втрачаєте, не розмовляючи зі мною, і покажу вам свої відмінні комунікативні навички.
— Ура!
— Ура! — повторила Слимачка.
— Радий, що ви раді.
Я додала трохи швидкості.
— Стривайте-но, — мовив М-Бот, — то це був сарказм?
— Від мене? Та ніколи в житті.
— Добре. Я… підождіть. Це був сарказм!
Попереду крізь нижній шар оборонних платформ пробився мерехтливий вогник. Корабель… з хвостом диму позаду.
— Він прорвався, — сказала я, — але його підбили.
— Не вірю, що ви…
— М-Боте, заархівуй розмову. Ворожий корабель. Наскільки сильне ушкодження?
— Середньої важкості, — відповів він. — Дивно, що він ще не розвалився. За моїми підрахунками, якщо він і далі йтиме під таким кутом, то розпадеться від зіткнення з поверхнею.
— Дозвіл на переслідування, — сказала я, викликаючи центр управління польотами. — Об’єкт узяв курс на зіткнення з поверхнею планети.
— Дозволяю, — відповів Коббів голос. — Але дотримуйтеся дистанції.
Ми з Кіммалін сіли на хвіст кораблю й погнали за ним в атмосферу планети. Мені було видно, як він намагається вирівнятися. Цей рух я впізнала інстинктивно, бо й сама бувала в зорельоті, що падає. Скільки не смикай за важелі — усе марно, і тебе заволікає димом, а в очах усе пливе.
Зореліт врешті трохи підкоригував курс і в атмосферу зайшов під дещо кращим кутом. Хто б не керував тим дроном, він не хотів…
Стривайте-но. Я нічого не чула: кораблеві не надходили команди крізь безвість. Тобто це не дрон. У кабіні його сидить живий пілот.
Від тертя об повітря мій захисний щит засвітився, зореліт затрусило, коли атмосфера згустилася.
Якщо той корабель продовжить падати під таким кутом, його розірве, подумала я.
— Центр, він продовжує падіння, — сказала Кіммалін. — Які будуть накази?
— Я спробую підчепити його, поки не впав, — сказала я.
— Це небезпечно, — застеріг Кобб.
— Він прилетів сюди за допомогою гіперстрибка. Хочете, щоб він даремно розбився, чи таки добути його технології? Якщо вдасться його захопити, можливо, не доведеться здійснювати план Роджа.
— Продовжуйте переслідування, — скомандував він. — Але, про всяк випадок, на допомогу вам я збираю решту «Небовисі».
— Підтверджую, — відказала я. — Скритна, прикрий. Я йду на нього.
— Зараз, — кинула вона. — А як це пастка?
— Тоді спробуй не сильно іржати, поки витягуватимеш мене.
— Спенсо, за кого ти мене маєш? Я ніколи не дозволила б собі іржати з тебе — поки ти мене бачиш.
Усміхнувшись, я натиснула на штурвал, прискорилася й помчала за чужинським кораблем. Його неконтрольоване падіння поламало всі М-Ботові розрахунки для перехоплення, які він, однак, швидко провів наново.
Трясця, це буде нелегко. На такій швидкості корабель точно розіб’ється від удару. Здавалося, пілот і сам це розумів: ніс зорельота підсмикнувся, намагаючись вирівнятися, а тоді знову опустився. У нього явно був пошкоджений контроль підйому.
Справи тільки погіршувалися. Що густішала атмосфера, то більше опір повітря закручував зореліт. Мої атмосферні ковші перенаправили потік вітру, завдяки цьому я утримувала контроль. Попри швидкість, з якою я неслася на чужинський корабель, моя кабіна заледве двигтіла.
Неймовірне перевантаження пробивало навіть надпотужні гравітаційні конденсатори М-Бота, і мене притиснуло до крісла знайоме відчуття ваги. Ця сила відтягувала губи з моїх зчеплених зубів і тиснула на руки, через що здавалося, ніби до них прив’язані гирі.
Слимачка позаду мене невдоволено присвиснула. Я зиркнула на неї, але вона причаїлася під стінкою та настовбурчилася. Схоже, вона з усім справляється. Відтак я знову зосередилася на чужинському зорельоті, намагаючись не випускати його з поля зору. Рухався він дедалі безладніше, і зненацька з його кабіни мене накрила потужна хвиля емоцій: тривога, відчай, паніка.
Я впізнала, так би мовити, тон тієї емоції, яку неначе навмисне транслювали на мене. Хто б то не був — це та сама істота, що розмовляла зі мною раніше, коли сказала, що чує мене.