Немов зачарована, я розглядала її ельфійське обличчя, допоки не помітила поламаної панелі приладів і чорних плям зліва в неї на животі: мокрі й дещо темніші за людську кров. Вочевидь, панель вибухнула й поранила її.
Кинулася шукати важіль ручного відкриття кабіни, але не знайшла там, де очікувала. У принципі, це було зрозуміло — корабель же з іншої планети. Та попри те, із зовнішнього боку однаково має бути якийсь механізм. Поки я обмацувала ліхтар кабіни, шукаючи ручку, до мене піднялася Кіммалін й охнула, завбачивши інопланетянку.
— Святі й зорі, — прошепотіла вона, торкаючи скло кабіни, — вона прекрасна. Майже… майже, як демон із древніх історій.
— Вона поранена, — кинула я. — Допоможи надибати…
Я замовкла, знайшовши те, що шукала — із заднього боку ліхтаря: невелика панель, під кришкою якої була ручка. Я смикнула її, і скло, зашипівши, піднялося.
— Спенсо, це нерозумно, — мовила Кіммалін. — Ми не знаємо, чим вона дихає. А ще ми можемо заразитися інопланетними бактеріями або… ну, не знаю. Одне слово, причин не відчиняти кабіну сотні.
Вона казала правду. Повітря, яке вийшло з кабіни, мало дивний запах. Він був квітковий і водночас ядучий. З мого досвіду, ці аромати ніколи не йдуть у парі. Утім, мені нічого не зробилося, коли я нахилилася в кабіну й, не знаючи, що ще зробити, притулила руку до шиї інопланетянки, намацуючи пульс.
Знайшла. Він був слабкий, нерівний — хоча хтозна, можливо, це для неї нормально.
Нараз вона розплющила очі, і я застигла, зустрівшись із неї поглядами. Мене вразило, наскільки людськими були ті очі.
Вона кволо щось забелькотіла. Сповнені приголосних, яких я не могла розібрати, чужинські слова звучали тонко, трепетно, наче шурхіт сторінок книги на вітрі. Попри те, вони були напрочуд знайомі.
— Я не розумію, — промовила я, коли вона знову заговорила. — Я…
Трясця. Та темна рідина на її губах — то, певно, кров. Я потягнулася до мотка бинта в бічній кишені своїх штанів.
— Тримайся! — сказала я їй, та Кіммалін знайшла свій бинт перша й всунула мені в руки.
Я залізла глибше в кабіну, притримуючись за зламану панель приладів, і притулила жмуток бинта до боку інопланетянки.
— Допомога вже близько, — сказала. — Сюди летять…
— Людина, — промовила вона.
Я заклякла. Вона сказала це англійською. Помітивши мою реакцію, дівчина натиснула на значок у себе на комірі. Коли знову заговорила своєю ефемерною мовою, пристрій переклав її слова.
— Справжня людина, — мовила вона й усміхнулася скривавленими вустами. — Отже, це правда. Ви досі існуєте.
— Тримайся, — мовила я, затискаючи рану в її боці.
Вона підняла тремку руку й торкнулася мого обличчя. Скривавлені пальці залишили мокрий слід на моїй щоці. Кіммалін завела тихеньку молитву, а я — наполовину в кабіні — не могла відвести погляду від очей інопланетянки.
— Колись ми були заодно, — почала вона. — Вони кажуть, що ви чудовиська. Але я вважаю… гірших чудовиськ від них не існує… І якщо хтось може дати їм бій… то це тільки ті, кого вони поневолили… ті, хто їх мало не знищив і наводить на них жах…
— Я не розумію, — сказала я.
— Я відкрилася. Давно вас шукала. І тільки зараз нарешті почула тебе. Не вірте… Їхній брехні… Не вірте… Їхньому облудному миру.
— Кому? — запитала я, не розуміючи сенсу її слів. — Де?
— Там, — прошепотіла вона, не забираючи руки від мого обличчя. — Міжзір’я.
Я відчула щось, що ховалося за цим словом — силу, що вдарила в мою свідомість. І вона мене приголомшила.
Її руки опали, очі заплющилися, і я налякалася, що вона померла, — щоправда, через той дивний вплив, який вона справила на мій розум, думати було складно.
— Святі й зорі вгорі, — повторила Кіммалін. — Спенсо? — Ще раз перевірила пульс інопланетянки. — Не мертва, просто непритомна. Трясця. Сподіваюся, вони взяли із собою медиків.
Отетеріла, я простягнула руку й зняла з коміра інопланетянки значок, що перекладав її слова. Він був у формі чи то зірки, чи то сонячної корони. І що означало те останнє слово? Воно неначе засіло в моєму мозку. Це було ніби прохання відправитися… туди, у якесь Міжзір’я.
Я одразу здогадалася, що інопланетянка така сама як я. Вона не просто цитонікиня, а й так само заплуталася й шукає відповідей. Їх вона сподівалася знайти в тому місці, назва якого не йшла мені з голови.
Я… Я можу туди полетіти, зрозуміла я. Звідкілясь у мене з’явилася впевненість, що коли захочу, то за тими координатами, які вона вклала мені в голову, я зможу телепортуватися прямісінько в те місце.