— За планом Роджа, ти маєш зімітувати креллівського пілота й проникнути на станцію поблизу Детриту.
— Так, але Кобб думає, нам не вдасться переконливо вдати креллів.
— То звідки ти взяла, що можеш видати себе за цю інопланетянку?
— Вона з далекої планети, яка не входить у Старшину, — втрутився М-Бот. — У Старшині раніше не зустрічалися з представниками її виду, тому хай би як діяла Спенса, це не викличе підозри.
— Але їм вона здаватиметься аж занадто схожою на людину, — зауважив Йорґен.
— І це нормально, — сказала я. — Аланік — так звуть інопланетянку — родом із планети, яка колись була союзником людей.
— Це правда, — підтвердив М-Бот. — Культурні зв’язки між ними були дуже тісні.
— Ти не розмовляєш жодною з мов Старшини, — мовив Йорґен.
Повагавшись, я таки сягнула в кишеню й дістала значок, який забрала в інопланетянки. Медики надягнули на неї кисневу маску й обережно витягали з корабля. Я несказанно хвилювалася за неї, хоч ми тільки-но познайомилися.
Я досі відчувала її дотик до моєї свідомості. І прохання. Ледь помітну стрілочку, що вказувала на зорі. Підняла значок, показуючи Йорґену:
— Гадаю, цей значок зможе перекладати мені.
— Підтверджую, — мовив М-Бот. — Можу налаштувати його на переклад англійською, щоб ви розуміли все, що вам казатимуть.
— Добре, але це тільки половина справи, — погодився Йорґен. — А ти зможеш створити голографічну проекцію її корабля?
— Для цього його треба просканувати.
— Що ж, напевно, у нас таки немає часу…
— Готово, — сказав М-Бот.
Він запустив голограму підбитого інопланетного зорельота. На вигляд він був значно кращим за модель креллівського винищувача: формою та розмірами корабель Аланік був напрочуд подібний до М-Бота. Йорґен кивнув.
— Ти думаєш, що мені варто летіти, — сказала я йому. — Трясця, ти точно вважаєш, що це хороша ідея!
— Я гадаю, що треба ліпше обдумати всі варіанти перед тим, як робити щось. Скільки ще часу?
— Небагато! Хвилина-дві! Я ж не маю годинника в голові. Просто відчуття слабне. Поквапся.
— М-Боте, ти можеш надати їй вигляду тої інопланетянки?
— Якщо надіне браслет.
Я швидко зняла його з панелі приладів і почепила на руку.
— Як вчасно, — зрадів М-Бот, — медики саме закінчили сканувати її життєві показники. І… ось так.
Мої руки стали світло-пурпуровими: М-Бот наклав голограму зовнішності Аланік мені на шкіру й обличчя. Навіть гермокостюм змінив на такий, як у неї. Бездоганна імітація. Надивившись на свої руки, я перевела погляд на Йорґена.
— Трясця, — прохопився він, — аж страшно. Ну, добре, то який план?
— Немає часу на план!
— Ну хоч у двох словах. Під її виглядом ти летиш у мобілізаційний центр Старшини, вступаєш у їхню армію… Стривай, для чого їм нові пілоти? Напевно, вони збільшують чисельність військ для війни з нами, так?
— Так, — відказала я, бо це було цілком логічно.
— Це може зіграти нам на руку. Якщо в тебе вийде, вдасться зібрати цінні розвіддані щодо їхніх операцій. Там ти спробуєш викрасти гіперприскорювач — або хоча б сфотографувати його — і телепортуєшся назад. Гадаєш, повернешся сама?
Я поморщилася.
— Не знаю. Мої сили… нестабільні. Але в записах Аланік сказано, що вона летіла до Старшини, бо хотіла дізнатися більше про свій дар.
— Тож ти або навчишся контролювати свої вміння, або ж доведеться викрасти гіперприскорювач і придумати, як привезти його сюди на М-Боті.
— Ага.
Коли він виклав усе ось так, місія одразу здалася мені неможливою. Та я однаково подивилася на зорі вгорі й відчула в собі вогонь.
— Звучить безумно, але, Йорґене, я справді вважаю, що маю летіти. Я повинна спробувати.
Опустивши голову, зустрілася поглядом із ним на крилі біля кабіни. Він кивнув.
— Згоден.
— Згоден?
— Дзиґо, ти буваєш безрозсудна й лізеш на рожен, але ми літаємо разом уже майже рік, і я довіряю твоєму чуттю.
— Через яке в мене часто бувають неприємності.
Він нахилився до мене, поклавши долоню мені на щоку.
— Спенсо, ти врятувала нас усіх від набагато більшої біди, ніж будь-яка з тих, у які втрапляла сама. Трясця, я не знаю, чи правильно ми зараз чинимо, але розумію, що наш народ у великій небезпеці. І хоч даємо ми оптимістичні прогнози, командування знає реальний стан речей. Нам кінець, якщо не навчимося користуватися гіперприскорювачами.
Я накрила його долоню своєю. Інформація в мозку дедалі слабнула. Залишалося всього кілька секунд.
— Ти можеш це зробити? — спитав він. — Що підказує тобі інтуїція?
— Так, — шепнула я, а тоді вже твердіше, рішучіше, як належить войовниці, повторила: — Так, Йорґене, я це можу. Я здобуду гіперприскорювач і повернуся з ним. Обіцяю.