— Як скажете. Наразі маєте добро на посадку. Берт 1182, сьомий сектор. Там на вас чекатиме наш представник. Ласкаво просимо.
На тому вони розвернулися й полетіли назад на станцію.
Я не розслаблялася. Це точно пастка. Вони напевно розкусили моє недолуге маскування. Натиснувши на штурвал, я попрямувала за двома зорельотами, але вони не звернули на мене ані найменшої уваги.
Вони були в мене на прицілі. Я могла запросто зняти їх обох, тим паче летіли вони близько й необережно. Як, в ім’я Сімдесяти Святих, вони додумалися розвернутися до мене спиною? Розумніше було б пустити мене наперед і тримати безпечну дистанцію, щоб мати вогневу перевагу.
Додала прискорення, залишившись, однак, у межах радіуса враження, якщо раптом кораблі таки розвернуться. Здавалося, ті взагалі нічого не помічають. Якщо це справді пастка, то вони — першокласні актори.
Слимачка нервово присвиснула, і я з нею цілком погодилася.
— М-Боте, ти вирахував наше розташування? — спитала я.
— Так, — відказав він. — Ми неподалік від Детриту — усього за якісь сорок світлових років. А ця станція, яка й справді називається Міжзір’ям, є важливим торговельним вузлом. Тут міститься регіональне управління Старшини.
— Дай мені координати — напрямок і відстань — до Детриту.
— Запросто, — сказав М-Бот. — Виводжу дані на екран.
На датчику відстані зринуло кілька довгих чисел. Я зосередилася і, застосовуючи свої ще сирі цитонічні навички, звернулася подумки до місця, на яке вони вказували. От тільки куди? Ті числа були занадто великі й ні про що мені не говорили. Авжеж, це були координати Детриту, та я все одно не знала, де він — не відчувала, як тоді, коли Аланік відправила мені цитонічний образ локації Міжзір’я.
— Не виходить, — сказала я. — Не можу закинути нас назад, поки краще не опанувала своїх сил.
— Теоретично, звідси ми летітимемо з краденим старшинським гіперприскорювачем, так?
— Такий план, але мені було б легше, якби я знала, що в нас є короткий шлях до відступу. Скільки часу знадобиться, щоб повернутися на Детрит довгим маршрутом?
— Під «довгим маршрутом» ви маєте на увазі досвітлову швидкість? — уточнив М-Бот. — Так ми летітимемо десь чотириста років, залежно від того, наскільки наблизимося до швидкості світла, перед тим як витратимо половину енергії, решта якої знадобиться нам для гальмування, коли прибудемо на місце. Звісно, на такій швидкості для нас час сповільниться, і здаватиметься, що замість чотирьохсот минуло на чотири роки менше, та поки ми повернемося додому, ви однаково будете давно мертві.
Клас. Це точно не варіант. Проте ми з Йорґеном обоє усвідомлювали, що я можу застрягти тут навічно. Але я мала місію. Хай вона й ні на крихту не схожа на будь-яку з тих, що мені випадало виконувати, але впоратися із завданням могла тільки я.
Прискорившись, я підлетіла ближче до станції, яка виявилася більшою, ніж здалося на перший погляд. У космосі важко оцінювати розміри й масштаби. Станція дещо нагадувала одну з платформ навколо Детриту: летюче місто у формі диска, з обох боків якого стримлять будівлі. Ззовні його оточувала яскраво-блакитна бульбашка.
Мені чомусь завжди здавалося, що мешканці подібних станцій перебувають усередині, та наблизившись, я побачила, що це зовсім не так. Бо тутешні жителі ходили поверхнею станції, що оточена чорнотою. Напевно, бульбашка утримує повітря й тепло, роблячи поверхню придатною для життя. І справді, коли ми підлетіли ближче, два патрульні зорельоти пролетіли крізь блакитний щит.
Я зупинилася перед оболонкою та спробувала наостанок ще раз застосувати свої цитонічні здібності. Сягнувши думками в напрямку, на який вказав М-Бот, я відчула… тихеньку музику в закутку свідомості. Отже, напрям правильний. Звідти до мене звертався хтось, можливо навіть, Аланік.
Та цього було замало. Я не могла телепортуватися назад. Значить, час проникнути на ворожу базу. Зібравшись, я спрямувала зореліт крізь шар повітря.
10
Станція була прекрасна.
Коли супровідники підвели мене ближче, я побачила, що там дуже зелено. Парки, повні дерев, які висились на три-чотири метри, неосяжні простори зеленої речовини, яку М-Бот визначив, як м’який мох.
Життя на Детриті суворе. Аякже, де-не-де траплялися статуї, але будівлі на поверхні були прості, непримітні й нагадували бункери. Під землею ж краєвид складався переважно з апарата й червоного світла фабрик. Люди так давно перебували на межі винищення, що необхідність вижити витіснила бажання самовиражатися.