Тут же естетика виступала своєрідним бойовим знаменом. Будівлі розташовувалися по спіралі або ж тягнулися вгору барвистими рядами. Здавалося, парки тут були через квартал. Серед них неквапно, ледаче прогулювалися пішоходи, багато хто просто відпочивав. Зорельоти, що літали в атмосфері, теж нікуди не поспішали. Усі тут були розслаблені й насолоджувалися життям.
Це місце негайно викликало в мене підозру.
Аланік казала не вірити їхньому миру. І хоч не знала, чи можна довіряти їй, зайвого попередження я не потребувала. Бо останні вісімдесят років Старшина тримала мій народ у неволі на Детриті. Через неї загинули мій батько й чимало друзів. Тож як би чудово й спокійно не було тут на перший погляд, пильності я не втрачала.
— Радіоефір майже повністю порожній, — сказав М-Бот. — Ніде тут немає жодної радіомережі.
— Вони бояться делверів, — здригнувшись, промовила я. — Напевно, у них тут, як і в нас, діють обмеження на бездротові комунікації, і радіозв’язок застосовують лише в екстрених випадках.
— І справді. На щастя, я визначив координати нашого місця посадки, зчитавши номери портів, які ми пролітали. Зараз виведу карту.
За його мапою я пролетіла до відкритого металевого поля невеликих платформ біля центру міста. Коли приземлилася на потрібній, мене втиснуло в крісло. Як і на Головній платформі, тут діяла штучна гравітація.
— Тиск вирівняно, — повідомив М-Бот. — Атмосфера придатна для вас, тільки з дещо вищим, ніж ви звикли, рівнем кисню. Первинне сканування не виявило небезпечних мікроорганізмів.
Ну, що ж. Я відчинила кабіну. До мого корабля підійшов інопланетянин із лицем, схожим на кальмара.
— Вам трап, рампу, спускову гірку чи щось інше? — звернувся він до мене, а значок переклав його слова.
— Е-е-е…
Знаком я показала йому зачекати, сподіваючись, що він розуміє жест, і прошепотіла до М-Бота:
— Стривай, а якщо він зрозуміє, що я розмовляю англійською, а не мовою Аланік?
— Не думаю, що тут хтось знає її мову, — відповів М-Бот. — Фактично, щоб її тут розуміли, їй довелося б послуговуватися англійською. За інформацією з її бортового комп’ютера, вона вільно володіє мандаринським діалектом китайської і, як ви могли самі чути, трошки знає англійську. Під час останньої війни людські сили базувалися на її планеті впродовж тридцяти років.
— То тут розмовляють англійською?
— Принаймні її знають мобільні перекладачі. У базі даних Аланік сказано, що людство провело три спроби галактичних завоювань, завдяки чому на багатьох планетах розуміють земні мови. Схоже, у всіх автоматичних перекладачах за замовчуванням є англійська, іспанська, гінді й китайська.
Я кивнула й вже зібралася підкликати техніків, але в останній момент завагалася.
— Чекай. Що ти сказав? Мої пращури тричі намагалися завоювати галактику?
— І щоразу це в них майже виходило, — мовив М-Бот. — Це, звісно, якщо вірити записам із корабля Аланік. У Старшині «людську пошесть» вважають найбільшою з відомих загроз галактиці.
Ого. Я була вражена, хоча якась частинка мене… стривожилася. Усвідомлення, що мої предки — звитяжні войовники, як я й уявляла, окрилювало, та мені завжди здавалося, що ми були пригноблені, позбавлені свободи страшною інопланетною силою, — крелли несправедливо тримали нас в неволі.
Безперечно, існувала якась причина, чому нам довелося битися. Крім того, ворожа пропаганда могла стверджувати що завгодно, але це не виправдовувало, що вони робили з нами на Детриті. Я примружила очі, рішуча не вірити їхній брехні.
— Вибачте, — сказала я, вистромлюючись із кабіни. — Мала невідкладний виклик. Ви питали, рампу чи трап? Трап, будь ласка.
Істота з кальмаровидним лицем махнула рукою, і більший інопланетянин із кам’янисто-сірою шкірою підкотив трап. Я нерішуче виглянула на величезне чужинське місто. Там було темно, навіть попри величезні ліхтарі на дахах будівель, що освічували вулиці. Небо було чорне. Коли я дивилася вгору, зсередини повітряного шару не бачила — лише нескінченний чорний простір, сяйво зірок у якому затьмарювали ліхтарі.
— Погляньмо, що тут у нас, — сказав «кальмар», підіймаючись до мене по трапу. — У вас є дипломатичні пільги, тому можете залишатися тут скільки завгодно! Ми вимиємо ваш корабель і…
— Ні, — урвала його я. — Корабель мені дуже дорогий, тому я не хочу, щоб його хтось чіпав.
Значок-перекладач розтлумачив йому мої слова, і щупальці на його обличчі роздратовано заворушилися.
— Ви впевнені?
— Так, — відповіла я, уявляючи собі, що трапиться, коли тут дізнаються, що це голограма. — Будь ласка.