— Як скажете, — відповіла істота, клацаючи щось у пристрої, схожому на планшет.
Створіння мало довгі гнучкі руки, на кінцях яких замість кистей розгалужувалися щупальця.
— Ось ваш жетон доступу, якщо захочете передати управління зорельотом комусь із такими повноваженнями. Глядіть, не загубіть.
З пристрою виліз маленький жетон, який істота віддала мені. Потому вона спустилася трапом.
Я сховала жетон у кишеню, вчергове здивувавшись тому, наскільки якісну голограму створив М-Бот. Він наклав зображення гермокостюма Аланік зверху мого, проте кишеня пришита там, де й очікувала я її знайти. А взаємодія з твердими об’єктами — як-от дотик до жетона пальцями, на яких теж була голограма, — зовсім не руйнувало ілюзії.
Це, а ще те, що інопланетянин ніяк не зреагував, що я розмовляю англійською, додало мені впевненості. Що далі? Треба дізнатися, як потрапити в їхню армію. Це був перший крок. Після того можна переходити до складнішого завдання: викрасти гіперприскорювач.
От лишень із чого мені почати? Те місце було велетенське. За посадковими доками на кілометри простягалися міські вулиці, облямовані високими будівлями, серед яких ходили безліч пішоходів. Угорі літали зорельоти. Напевно, тут кілька мільйонів жителів.
Ті інопланетяни, що вилетіли мені назустріч, казали, що після посадки мене зустрінуть, згадала я. Отже, маючи ще трохи часу, я знову спробувала подумки знайти Детрит. Однак щось блокувало мої сили. Якась… ніби товща. Це було як рухатися у високій гравітації. Гм. Поки я розмірковувала, назовні почувся чийсь голос, і значок переклав мені слова.
— Посланнице Аланік? — запитав голос.
Я вистромилася з кабіни й побачила біля свого корабля інопланетянина. Це була висока худа істота з яскраво-синьою шкірою. Схоже, належала вона до одної раси, що й ті двоє на патрульних зорельотах: так само безволоса й з тими ж вилицями й надбрів’ям.
На істоті був одяг м’якшого, блідішого відтінку, ніж її шкіра. Як і ті, вигляд мала вона досить андрогінний, тому з її зовнішності й голосу я не могла визначити, чоловік це, чи жінка, чи й може, якась зовсім інша стать.
— А! — продовжила істота. — Посланнице, ми раді, що ви відгукнулися на наше запрошення! Я Куна, мене призначили супроводжувати вас під час візиту. Ви можете спуститися? Я домовилися про ваше проживання на Міжзір’ї, тому дозвольте показати вам, як туди пройти.
— Атож! — відгукнулася я. — Дайте тільки шолом зніму. — Сховавшись у кабіні, звернулася до М-Бота: — Так, М-Боте, кажи, що мені робити.
— А мені звідки знати? — відповів він. — Це ж ваш план.
— Технічно, Роджів. Хай там як, я не розвідниця, а от тебе розробляли для операцій під прикриттям. Кажи, що робити. Як мені поводитися?
— Спенсо, ви ж бачили, як я взаємодію з органіками. Ви точно думаєте, що я імітую їх краще за вас?
Він казав правду. Трясця.
— Це буде складно. Схоже, та істота знає дещо про Аланік та її народ. Що як я ляпну щось не те?
— Можливо, варто спробувати вдати не дуже говірку особу?
— Я, неговірку? — перепитала я.
— Так. Удайте, ніби Аланік стримана.
— Стримана? Я?
— Розумієте, тому я й кажу — удайте. Ми з Роджем пропрацьовували, щоб я навчився розуміти, що люди інколи видають себе не тими, ким є насправді. В усякому разі, напевно, краще було б подумати про це до того, як викликатися на розвідувальну місію в тилу ворога.
— Часу на роздуми не було.
Та нічого вдіяти я не могла. Намагаючись зберігати воїнський спокій, дістала зі сховку для зброї пістолет і поклала його в простору кишеню штанів. Що більше я усвідомлювала рівень зосередженості, якого вимагала місія, то тяжчою вона ставала.
Я встромила у вухо бездротовий навушник, спарений із наручним передавачем, щоб непомітно розмовляти з М-Ботом, і він за допомогою голограми замаскував його під сережку. Відтак я посадила Слимачку на підлогу кабіни й показала на неї пальцем.
— Сиди тут.
— Тут? — повторила вона.
— Це не жарт.
— Жарт?
Я була впевнена, що вона мене не розуміє, — зрештою, це ж лише слимак. Залишалося сподіватися, що хоч раз вона всидить на місці. Врешті я вистромилася з кабіни й зійшла на майданчик.
— Вибачте за затримку, — сказала я Куні.
Їхній автоматичний перекладач озвучив мої слова, і, зовсім як технік, який зустрів мене, вони чи то не помітили, що я розмовляю англійською, або ж їм було просто байдуже.
— Усе гаразд, усе гаразд, — промовили Куна, засовуючи під пахву планшет. — Ось нарешті ми з вами й зустрілися. Запрошення вашому народу надіслали на моє особисте прохання.