Трясця. Я ж бо плекала надію, що про Аланік тут мало що знають. Думала, що це був загальний заклик до всіх пілотів, а не особисте запрошення.
— Вас так цікавить мій народ? — запитала я.
— Так, авжеж. Ми готуємо дуже особливу операцію, для якої нам знадобиться напрочуд велика кількість підготовлених пілотів. Вирішили, що так Старшина здобуде прекрасну нагоду перевірити вміння рас, які занадто довго жили поза нашою увагою. Та про це згодом! Ходімо. Дозвольте показати вам вашу нову домівку.
Куна рушили між злітних панелей, і я не мала іншого вибору, крім як піти за ними. Не хотілося залишати зорельота, але мобільний передавач М-Бота мав радіус дії на добрих сто кілометрів, а голограма продовжуватиме працювати навіть за його межею. Отже, хвилюватися не було про що.
Разом із Куною ми вийшли з посадкового доку. Тільки не витріщайся, наказала я собі. Не витріщайся. Не витріщайся.
Але я витріщалася навсібіч.
Встояти було неможливо. По обидва боки хідника стриміли височенні будинки, кожен — неначе окрема злітна смуга в космос. Навколо мене кишіло істотами щонайрізніших форм, розмірів і кольорів, убраних у шати, яких я зроду не бачила. Жодне з них не носило одягу, який хоч віддалено нагадував би однострій.
Скрізь там творилися дива. Високо над головою в усі сторони сновигали зорельоти, а між нами й ними летючі диски з підйомними кільцями на днищах швидко перевозили пасажирів з одного кінця міста в інший. Рух тут не вщухав ані на мить, і всюди панувала розкіш. На кожному кроці буяли сади, а в крамницях торгували найрізноманітнішим одягом. З кіосків сочилися аромати невідомих мені страв.
Тут були представники щонайменше тисячі різних рас, проте найчастіше зустрічалися дві. Перша — крелли. Я аж підскочила, завбачивши одного, що проходив повз, хоч і вигляд у нього був трошки не такий, як у тих, чиї тіла ми діставали зі збитих пілотованих зорельотів. Цей не в металевому, а напівпрозорому скафандрі коричнувато-рожевого відтінку, матеріал якого дещо нагадував пісковик. А от форма та сама — трохи подібна на лати земних лицарів, які нам показували на картинках. Тільки на цьому креллі шолом був із прозорим забралом, за яким було видно рідину, у якій бовталася крабовидна істота, що керувала тілом.
Мені крелли завжди здавалися страшними, небезпечними, закутими в броню воїнами, щомиті готовими до бою. Одначе тут їх я бачила переважно за прилавками, звідки вони, розмахуючи клешнястими руками, пропонували перехожим свої товари. Мій перекладач уловлював заклики деяких, чиї розкладки ми проминали.
— Заходьте, друзі! Раді вітати вас!
— Який гарний на вас костюм, та й компанія що треба!
— Вам відомо про набір добровольців? Можете не слухати, коли не бажаєте!
Один взагалі підійшов до мене впритул, і я інстинктивно потягнулася до кишені зі зброєю, однак істота відійшла, вибачившись шість разів.
— Як цікаво, — промовив мені у вухо М-Бот. — Я записую все для подальшого аналізу.
— Це…
— Не розмовляйте зі мною! — застеріг М-Бот. — Кунин перекладач усе їм перекладе. Моя стелс-система здатна зашифрувати нашу комунікацію, але ви маєте вдавати, ніби не підтримуєте ні з ким дистанційного зв’язку. Пізніше я налаштую ваш передавач, щоб ви могли надсилати мені інструкції сонівським кодом. А поки що краще мовчіть.
Я миттю заткалася. Куна запитально зиркнули на мене, але я лише похитала головою та усміхнулася.
Але ж, трясця, крелли. Коли кілька місяців тому я вперше вилетіла в космос, вони мене налякалися. Мабуть, це пов’язане з тим, що мої пращури якось мало не завоювали всієї галактики, але зараз я бачила, що всі вони — досить сумирні створіння. Тоді як могли ці істоти бути тою грізною силою, що ось уже вісімдесят років тримала людей у полоні на Детриті?
Напевно, це місце — такий собі показний фасад, подумала я. Їхня пропаганда хоче покращити імідж Старшини. Це дуже розумний хід. Будуєш великий транспортний вузол, куди злітаються представники всіх можливих рас, і створюєш там видимість миролюбності й безневинності.
Почуваючись упевненіше від розуміння того, що діється насправді, я далі оглядала все навкруги. Другою найчисельнішою інопланетною расою була та, до якої належали Куна, що супроводжували мене. Ці носили який хочеш одяг — від хітонів до звичайних штанів і сорочок — і мали три основні кольори шкіри: малиновий, блакитний і темно-бузковий.
— Вражає, чи не так? — запитали Куна.
Я кивнула. Хоча б це була правда.
— З вашого дозволу, — провадили вони, — я скажу, що ваш народ виявив мудрість, погодившись відрядити сюди посланницю. Якщо ви покажете добрі результати в програмі підготовки, ми зможемо укласти офіційну угоду з вашою планетою та, в обмін на повноцінний космічний флот, запропонуємо урдайлійцям громадянство. До цього вже давно йшло, і я радію, що відносини між нами нарешті нормалізуються.