Куна знову посміхнулися. Я здригнулася від моторошного вигину їхніх губ, зненацька відчувши себе не у своїй тарілці. Бо ж спершу мені здалося, що Куна — дрібний бюрократ, якого приставили до Аланік. Та виявилося все далеко не так. Куна хотіли використати Аланік у складній політичній грі, що за межами мого розуміння.
Я усвідомила, що пітнію, і подумала, як краплі поту на моєму чолі відображаються на голограмі — і чи видно їх узагалі. Облизнула губи, відчуваючи сухість у роті під незмигним поглядом Куни.
Не переймайся їхньою політикою, сказала я собі. У тебе одне завдання: викрасти гіперприскорювач. Роби все необхідне, аби здобути їхню довіру, аби тебе підпустили до нього.
— Я… зроблю все, що від мене залежить, — запевнила я.
— Чудово. Тоді побачимося завтра на іспиті. Координати й інструкції — на цьому планшеті, який я залишаю вам. Мушу, утім, попередити, що на Міжзір’ї ваші цитонічні здібності глушитимуться, і ви не зможете виконати гіперстрибок, поки не відлетите на певну відстань у космос — завдяки нашим цитощитам.
Куна встали, залишивши планшет на столі.
— На пристрої також знайдете деякі дані з проекту оборони від делверів, хоча характеристики самої зброї засекречені. Якщо захочете побачитися зі мною сьогодні, надішліть повідомлення в…
Куна затнулися, обернулися до вікна й оскалили зуби, через що набули дещо агресивного вигляду.
— От халепа, — сказали вони.
— Що? — спитала я, а тоді й сама почула.
Залунала сирена. За кілька секунд у небі, сліпуче спалахнувши, виринув корабель, який приземлився перед будівлею.
— Я розберуся, — мовили Куна й вийшли крізь двері.
Приголомшена, я заклякла в проході. А тоді побачила, хто вийшов із корабля.
Це була людина. Жінка.
11
Людина. Вона була молода — десь двадцять із хвостиком — і вдягнена в незнайому мені синьо-червону форму. За нею з корабля виліз крелл, схожий на лицаря в латах, що були, однак, темно-зеленого кольору й напівпрозорі.
— Що відбувається? — запитав М-Бот. — Це що, сирени?
Не відповівши йому, я вибігла з будівлі й сягнула в кишеню по невеликий пістолет. Людина.
Трясця. Зупинилася на сходах, але поперед мене, велично й спокійно, вийшли Куна. Людина й крелл попрямували до нас, і я спробувала заспокоїтися.
— Ой, леле, — широко змахнувши руками, озвався крелл голосом, що линув із передньої частини лат. — Куна з Департаменту інтеграції видів! Не очікував зустріти вас тут. Ой, леле.
— Вінзіку, для цього у звіті я залишили спеціальну примітку, — відповіли Куна. — Там сказано, що ми очікуємо на прибуття цієї пілотеси. Вона представляє вид, який я запросили для участі в нашій програмі.
— Ой, леле. То це і є наша посланниця? А я навіть не знав, що ви до нас летите! Напевно, тепер ви вважаєте, що в нас тут бардак. Але зазвичай комунікація між департаментами проходить краще!
Я виступила з-за спини Куни. Мені не треба було, щоб мене хтось від когось захищав, надто істота, якій я не довіряла. Але водночас… переді мною стояв крелл. Ще й звертався до мене!
Я знала, що крелл — це абревіатура, що розшифровується як Ketos redgor Earthen listro listrins. Це була така собі інопланетна поліція, яка наглядала за моїм народом. Сама ж раса називалася варваксами. Усе це я розуміла, та ніяк не зуміла перестати називати тих крабів у скафандрах креллами.
Людина трималася позаду, привертаючи до себе увагу перехожих на вулиці. Дорогою сюди на мене геть не зважали, але повитріщатися на неї, показуючи щупальцями, вусиками й руками, зібрався цілий натовп різноманітних інопланетян.
— Людина, — сказала я.
— Не бійтеся! — мовив Вінзік. — Вона повністю ліцензована. Вибачте, що притягнув її із собою, просто, розумієте, є одне питання… Не сприйміть це за зайву наполегливість або грубість із мого боку… Але обговорити його ми маємо невідкладно.
— Можна було б обійтися без цього, Вінзіку, — сказали Куна. — Усе під контролем.
— Куно, за безпеку відповідаю я, а не ви! Брейд, ходімо. Годі вже цього спектаклю посеред вулиці. Прошу всередину. Добре?
Як і до цього, розмовляючи, крелл енергійно махав руками. Його голос, який автоматично перекладав мій значок, звучав мені як жіночий, однак я знову не була впевнена щодо статі істоти.
— Я можу розповісти вам усе про посланницю, — наполягли Куна.
— Ет, ні, — сказав крелл. — Мені дуже, дуже шкода, але такий уже протокол! Ходімо всередину.
Трясця. Інші крелли, яких я бачила на вулиці — ті, що були такі чемні-приємні, — порівняно з цією істотою здавалися акторами-любителями. Те, як він розмовляв й поводився, — кучеряво з нальотом фальшивої чемності — страшенно обурювало.