Частина мене відчула полегшення, немовби скинувши важку ношу. Я сягнула думками в пошуках дому, та наткнулася лише на порожнечу. Чула, як із Міжзір’я час до часу проривалися уривки розмов, що точилися на понадсвітловій частоті, але, крім того, мене оточувала нескінченність.
— Навіть попри заборону на бездротову комунікацію, вони нею все одно користуються, щоб надсилати плани польотів і зв’язуватися з іншими планетами, — сказала я.
— Так, — відповів М-Бот, — у датанеті повно застережень щодо «мінімізації» бездротової комунікації, але це наче заклики здавати перероблювати сміття: усі розуміють необхідність пильнувати, а ще знають, що цивілізація не може функціонувати без зв’язку.
— Делвери не нападали вже багато років, коли не століть, — зауважила я. — Видно, як із часом народ втрачає пильність.
Можливо, саме тому Куна й непокоїться так через делверів. Та за їхніми ж словами, звичайний зв’язок їх не приваблює — для цього потрібні цитонічні технології. На радіосигнали делвери ідуть тільки, коли потрапляють у наш вимір.
Я звернула й попрямувала за заданим курсом. Ми приєдналися до групи десь із сорока кораблів, що летіли в тому ж напрямку. Попереду виднілося ще більше зорельотів. Деякі були досить звичними й з крилами, інші ж нагадували трубки, цеглини або мали геть божевільні форми. Їхня конструкція не передбачала опору повітря.
М-Бот швиденько просканував їх і виявив, що хоч деякі й були винищувачами, більшість тут — невеликі вантажні судна й приватні шатли без жодного озброєння. Та все одно, дивлячись на всі ті кораблі на своєму датчику відстані, я почувалася дивно, бо звикла бачити там одне з двох: креллівські або сонівські зорельоти. Цивільних суден на Детриті майже не було.
— Жодного способу зв’язатися з Детритом я не виявив, — сказав М-Бот, — хіба що ви навчитеся застосовувати свій дар. Однак право користуватися місцевою інфраструктурою, яке надали Куна, дозволяє вам послуговуватися їхніми засобами зв’язку для відправки повідомлень народу Аланік.
— Що такого можна передати їм, що не викликало б підозри?
— Не знаю, — зізнався М-Бот. — Але серед файлів, які завантажив із її корабля, я знайшов ключ шифрування. Якщо відправити щось банальне, але закодоване, це може переконати урдайлійців, що повідомлення справжнє.
— Але підозри можуть виникнути в Старшини, — мовила я. — Вони очікують, що Аланік використовуватиме цитонічні здібності, як тоді, коли вийшла на зв’язок зі мною. Але… думаю, можна сказати їм, що ми випробовуємо їхню мережу, бо вчимося користуватися «безпечнішими» методами. Це їм, напевно, сподобається.
Я замислилася на кілька хвилин. Буде зле, якщо народ Аланік почне запитувати, та й уже точно вони захочуть знати, чому від неї давно не було звісток. Водночас я сумнівалася, чи зможу переконливо видати себе за неї. Імітувати Аланік перед тими, хто бачить її вперше, це одне, але що буде, якщо робити це — за допомогою письмових повідомлень — перед тими, хто знає її краще від усіх?
— Старшина розшифрує повідомлення, якщо ми скористаємося ключем Аланік?
— Вкрай малоймовірно, — повідомив М-Бот. — Там застосовується різновид симетричного шифрування. Навіть мені було б надзвичайно складно зламати його грубою силою.
Я глибоко вдихнула.
— Що ж, скомпонуй якесь простеньке повідомлення про те, що я добулася сюди без пригод, у мене все добре, сьогодні складаю іспит, бла-бла-бла. А до нього вший таке зашифроване послання: «Я не Аланік. Вона поранена після аварії на моїй планеті. Я намагаюся завершити її місію».
— Добре, — відповів М-Бот. — Сподіваймося, це не викличе в них паніки й вони не звернуться за поясненням до Старшини.
Могло статись і таке, але я подумала, що відправити повідомлення — менш ризиковано, ніж зберігати мовчанку.
— Я склав безневинне повідомлення, яке ми відправимо зверх зашифрованого, — сказав М-Бот. — Та оскільки в першому ви брешете, щоб обдурити Старшину, згадуючи, що ви Аланік, підписати його доведеться особисто вам. Я не можу написати того, що не є правдою, бо програмування забороняє мені брехати.
— А я вже чула від тебе речі, які не є правдою.
— То були жарти, — заперечив М-Бот, — а це інше.
— Ти розвідувальний корабель, який спроектував сам на себе голограму, щоб обманути всіх, хто дивиться на тебе. Отже, брехати ти вмієш.
Він не відповів, тому, зітхнувши, я власноручно вписала під текстом ім’я Аланік і попрохала його відправити повідомлення, як тільки ми повернемося на станцію. Лишалося тільки сподіватися, що це дасть нам трохи додаткового часу.