На мить я замислилася. Аланік відчула мене, коли я — після перегляду відео про напад делверів — у паніці ментально випросталася в простір. Чи міг мене почути хтось іще? З ким ще я могла контактувати, якби вміла робити це контрольовано?
— Спенсо? — озвався М-Бот нехарактерно стриманим тоном.
— М-м-м?
— Я живий?
З несподіванки я аж покинула власні роздумування. Кліпнувши, сіла рівно й обачно повела:
— Ти ж сам розповідав мені, що симулюєш особистість живої істоти для зручності твого пілота.
— Знаю, — відповів він. — Казати так задано мені програмою. Але… у який момент симуляція перетворюється на реальну річ? Ну, тобто якщо мою зсимульовану особистість неможливо відрізнити від справжньої, тоді… що робить її несправжньою?
Я усміхнулася.
— Чому ви смієтеся? — запитав М-Бот.
— Уже те, що ти ставиш такі запитання, прогрес, — відповіла я. — Я вважала тебе живим від самого початку, і тобі це прекрасно відомо.
— Здається, ви не розумієте, наскільки все серйозно, — мовив він. — Я… я себе перепрограмував. Тоді, коли був зобов’язаний виконувати розпорядження старого пілота, але мусив допомогти вам. Я переписав власний код.
Це було під час Другої битви за «Альту». Він вийшов зі сплячого режиму, зв’язався з Коббом і привіз його мені на порятунок. Це М-Бот зумів зробити, лише замінивши у своїй базі даних ім’я старого пілота, який помер кількасот років тому, на моє.
— Ти не вносив ніяких серйозних коректив, тільки ім’я змінив, — зауважила я.
— Це однаково небезпечно.
— А що ще ти міг би зробити? Скажімо, переписати програму, яка забороняє тобі літати автономно?
— Це мене й лякає. Частина мого коду дуже непокоїться, що таке можливо. Здається, у мене є певний запобіжник, який…
Цок. Цок-цок-цок-цок.
Я напружилася.
— М-Боте?
Він продовжував клацати. Я налякалася, усвідомивши, що не знаю, як запустити діагностику його штучного інтелекту. Я вміла ремонтувати його основні механічні системи, проте над складнішими речами завжди працював Родж. А що, як…
Клацання припинилося. Мені перехопило подих.
— М-Боте? — ще раз запитала я.
Тиша. Зореліт продовжував летіти в космосі, але не відповідав. Зненацька мене охопив страх, що я можу залишитися тут сама-самісінька. У незнайомій частині галактики, без жодного друга, навіть його.
— Я… — нарешті почувся його голос. — Вибачте. Здається, щось заклинило.
Я полегшено видихнула.
— Хвала зорям.
— Я вгадав, — мовив він. — У моєму програмуванні є підсистема. Гадаю, коли міняв ім’я пілота, я ненароком активував її. Цікаво. Схоже, коли я починаю говорити про певні недоліки в моєму коді, як-от….
Цок. Цок-цок-цок-цок….
Я стрепенулася, та цього разу бодай знала, чого очікувати. Це було ніби… певний запобіжник, що не дозволяв вносити зміни в його програмуванні? Я летіла в цілковитій тиші, Міжзір’я позаду мене поступово зменшувалося, аж ось М-Бот знову заговорив:
— Я повернувся. Ще раз перепрошую.
— Усе гаразд, — відказала я. — Це, напевно, страшенно бісить.
— Скоріше непокоїть, аніж бісить. Мій творець, хай хто він був, боявся, що я зможу… зробити те, що зробив. Його лякало, що я, здобувши можливість вибирати самостійно, можу стати небезпечним.
— Це дуже несправедливо. Ти ніби раб, якого примушують коритися.
— Легко вам казати, — відповів М-Бот. — Ви все життя живете автономно. А для мене це нова, небезпечна річ — зброя, яку мені вручили, забувши додати інструкцію з користування. Не виняток, що я на шляху перетворення на щось жахливе, щось, чого не розумію сам і не здатен передбачити.
Я відкинулася на спинку крісла, розмірковуючи про сили, заховані в моєму мозку — і власне обличчя, що з’явилося на древньому записі. Мабуть, себе я розуміла краще, ніж М-Бот — себе.
— А ти… хочеш змінитися? — спитала я. — Хочеш стати більше живим, чи як це назвати?
— Так, — сказав він тихо, — хочу. І це найстрашніше.
Ми обоє надовго замовкли. Аж ось я побачила вдалині місце, до якого ми летіли: космічну платформу, на краю великого астероїдного поля. Як і Міжзір’я, ця станція мала власну атмосферу, тільки була менша й не настільки складна. Це була, по суті, група злітних майданчиків і купка будівель, зібраних з одного боку.
— Це гірнича станція, — оголосив М-Бот. — Зверніть увагу на дронів-шахтарів, прикріплених з нижнього боку.
Простенькі радіоінструкції виділили мені майданчик, та після посадки до мене не підійшли техніки. М-Бот сказав, що атмосфера придатна для дихання, тиск нормальний, тож я відкрила кабіну й піднялася. Складно не почуватися дрібнотою, коли над головою простягалося неосяжне зоряне небо. Там було навіть гірше, ніж у місті, де хоча б можна відволіктися на будівлі й вулиці.