Проте слова його, схоже, лише підтвердили підозри присутніх, що жваво загуділи. Мій перекладач намагався перекласти все, тому вихоплював лише фрагменти розмов:
— …делвери знищили мою домівку!
— …не можна воювати…
— …обережніше…
Вінзік підняв руку з клешнею, і натовп затих.
— Ми вимагаємо підписати згоду на участь у програмі. Прошу уважно прочитати весь документ, оскільки там викладено загрози, з якими вам доведеться стикнутися при виконанні обов’язку.
З будівлі вийшов крелл у синьо-червоному панцирі й почав роздавати планшети. І знову мене вразило, наскільки… недолугими були ці істоти насправді. Я завжди уявляла їх собі страшними монстрами в грізній броні, як у колишніх лицарів чи самураїв. Одначе Вінзік та його помічник, що видавав планшети, здавалися смішними навіть в екзоскелетах: наче ящики на занадто довгих ногах.
Я зіскочила з контейнера й взяла в крелла планшет. Текст документа був довгий і сухий. Швидко пробігшись по ньому очима, я зрозуміла, що там ішлося про те, що Старшина знімає із себе відповідальність за будь-яку шкоду, якої ми можемо зазнати під час іспиту й подальшої військової служби.
У самому низу документа треба було вписати свої ім’я, ідентифікаційний номер мандрівника й назву рідної планети. Далі я мала заповнити серію комірок, кожна з яких стояла навпроти речень, які означали щось типу «це небезпечно». Невже це правда треба повторювати сімнадцять разів, тільки різними формулюваннями?
На більшість запитань я відповіла самотужки, але не думала, що в Аланік є ідентифікаційний номер. Підійшла до підвищення, біля якого діон допомагали пілотам заповнити анкету. Чиновник був зайнятий розмовою з гризунами, що стояли на платформочці з підйомним кільцем, завдяки чому перебували на рівні очей співрозмовника.
З ближчої відстані я зрозуміла, що називати їх гризунами не дуже слушно. Вони хоч і були не більше від долоні заввишки, та ходили на двох ногах, мали довгі гострі вушка й пухнасті хвостики. Тож певніше, вони нагадували лисиць, про яких нам розповідали на уроках земної біології.
Від імені гурту говорила істотка, що стояла попереду, вбрана в широкий шовковий халат червоного кольору, і мала дуже представницький вигляд.
— Я не кажу, що не маю віри до Старшини, — промовила вона по-аристократичному басовитим чоловічим голосом, і я неабияк здивувалася, почувши, як така крихітка розмовляє. — Та коли вже я змушений ризикувати своїми бійцями, мені потрібно дещо більше, аніж розмиті запевнення й недомовки. Скажіть конкретно, чи служба в армії дасть нам право на повноцінне громадянство?
— Я не політик, — відповіли діон, — і не маю повноважень говорити від імені комітету з надання громадянства. Можу лише передати вам запевнення в тому, що види, які нададуть нам пілотів, будуть мати перевагу в очах комісії.
— Знову ця старшинська невизначеність! — промовив лис-гризун, виразно поплескавши в лапки, і решта п’ятнадцять створінь із його команди повторила цей жест. — Хіба ми не доводили раз за разом, що заслужили на це?
Діон міцно стиснули губи в тонку лінію.
— Даруйте, ваша високосте, але я кажу лише те, що мені відомо.
Гризун завагався.
— Ваша високосте? Вибачте, але ви помиляєтеся. Я — звичайний громадянин народу кіцен. Ми відмовилися від монархії, обравши натомість шлях до вищого розвитку й набуття громадянства, згідно із законами рівності Старшини.
Інші лисо-гризуни енергійно закивали.
Діон прийняли їхні анкети, які вони спеціально видрукували свого розміру й заповнили червоним чорнилом, ставлячи підкреслено великі позначки. Я спробувала підійти, але за ними в черзі стояла одна кулеподібна істота, котра відразу ж заговорила.
Насупившись, я відійшла. Доведеться зачекати.
— Посланнице? — почувся голос збоку.
Я повернулася на нього й побачила Вінзіка. За скляною пластиною в шоломі перебував він сам: маленька крабовидна істота, що плавала в рідині.
Зібравшись із духом, я доклала зусиль, щоб не видавати гніву перед тим, хто тримав мій народ у неволі.
Настане день, подумала я, і ти, принижений, молитимешся до своїх богів, поки я спускатиму з тебе кров як відплату за всі злочини, впиваючись твоїм болем і спостерігаючи, як твій жалюгідний труп падає в холодну могилу, що невдовзі всі забудуть. І хоч у космосі холодної землі ніде не було, я не думала, щоб Конан Кіммерієць дозволив такій дрібничці зупинити його. Може, я прихоплю трохи землі із собою.
— Посланнице Аланік, можу я чимось вам допомогти? — поцікавився він. — Самі розумієте, вам цей іспит ні до чого. Ваш вид і так впритул наблизився до вищого рівня розвитку. Припускаю, ми могли б уладнати все, не марнуючи вашого часу тут.