— Але я ні на мить не сумніваюся, що всі повідомлення тут перечитують, — мовила я, сідаючи за стіл. — Подивімося, що там.
М-Бот вивів повідомлення, перекладене англійською, на комп’ютер у мене на столі. Там містилася формальна відповідь на мій формальний звіт про події. Уже щось: це означає, що вони ще не зв’язувалися зі Старшиною.
— А зашифроване послання є? Як те, що ми їм надіслали?
— Є, — підтвердив М-Бот. — І шифр дуже цікавий, заснований на кількості літер у кожному слові — симетричний, ключ до нього є у вашому значку, і без нього його не зламати. Але аж такі подробиці вас, напевно, не цікавлять. Хай там що, а в зашифрованому повідомленні сказано: «Ми хочемо поговорити з Аланік».
— Відправ звіт з іспиту й зашифруй туди: «Вона зв’яжеться з вами, коли їй стане ліпше. Наразі я, у її подобі, перебуваю серед Старшини. Будь ласка, не видавайте мене».
— Цілком логічна відповідь, — мовив М-Бот. — Починаю писати звіт.
Я кивнула й пішла до ліжка. Треба було поспати, але лягати не хотілося, я зрозуміла, що не втомлена. Сіла в крісло під вікном і виглянула на облямовану хмарочосами вулицю Міжзір’я. Подивилася на невпинну юрбу на ній. Мільйон різних цілей. Мільйон робіт. Мільйон істот, що вбачали в мені одне з найнебезпечніших явищ у галактиці.
— М-Боте? — погукала я. — Тобі чутно, про що говорять надворі?
— Не знаю, — сказав він. — Е-е-м, я збрехав. Я все чую. То як вам моя брехня?
— Навчися не розповідати, що збрехав, одразу після того, як сказав неправду. Це руйнує весь ефект.
— Точно. Тоді так… Е-е-м, не знаю.
Він замугикав.
— А можна зараз не вчитися брехати, бо це трохи бісить?
— Спенсо, — відповів він, — вам і не має подобатися брехня, чи не так? Як ви вирішуєте, коли збрехати, а коли — ні?
Я зітхнула.
— Ну, гаразд, — здався він. — Я ж обладнаний за останнім словом розвідувальної техніки. Навіть із такої висоти можу виокремити голоси, але не гарантую повної відсутності сторонніх шумів. А навіщо вам?
— Просто хочу послухати, про що вони розмовляють, — відповіла я. — Їм не загрожують нальоти креллів. Що вони обговорюють: роботу на фабриці, людей чи, може, делверів?
— Сканую зразки бесід, — мовив М-Бот. — Схоже, розмовляють вони про цілком нормальні речі: виховні центри для своїх дітей, інгредієнти для приготування вечері, здоров’я й виховання домашніх улюбленців.
— Нормальні речі, — повторила я. — І оце все… вважається тут нормальним?
— Схоже, усе залежить від деяких змінних.
Я розглядала юрмище за вікном. Перехожі так само нікуди не поспішали, як і в день мого прибуття. Тут панувало вічне пожвавлення, але лише тому, що одночасно рухалося безліч окремих елементів, кожен із яких був умиротворений. Нормальні речі?
Ні. Я не могла в це повірити. Це ж Старшина, імперія, що мало не знищила людство. Це тут служив Вінзік і його крелли, що тримали нас у неволі. Це були чудовиська, боротися з якими я вчилася все життя — безликі страховиська, що являлися із зірок бомбардувати центри нашої цивілізації, доводячи нас до межі зникнення.
Міжзір’я — один з їхніх головних торгово-політичних центрів, тож це, мабуть, фасад, призначений, щоб удавати ілюзію мирного життя в імперії. Скільки з тих, хто ходить цими вулицями, служать Старшині, створюючи враження невинності? Коли я про це подумала, мені одразу стало ясно. Це все — постановка, аби закласти в сторонніх враження величі імперії.
Але я їхнім брехням про мир і добробут не вірила. Сама бачила їхнє ставлення до пілотів на випробуванні. Усі ті, хто перебували на вулиці, були винні в тому, що сталося з моїми батьком і друзями.
Це не простий народ, що живе звичним життям. Це — вороги. Між нами війна.
— Спенсо, — мовив М-Бот, — не хочу надокучати, але минуло вже п’ятнадцять годин, відколи ви востаннє спали. Ви ще тільки звикаєте до циклу сну на цій станції, але вчора я зареєстрував лише чотири години здорового сну.
— Так, і що? — відрізала я.
— Ви дуже дратівлива, коли невиспана.
— Нічого подібного.
— Можна я запишу зразок вашого тону, щоб у майбутніх суперечках застосовувати його як доказ вашої неправоти?
Трясця. Сперечатися з машиною нереально тяжко. Може, він і правду казав, але я знала, що не засну, навіть якщо спробую. На те були причини, яких йому — навіть такому розумнику — нізащо не збагнути.
Замість того я перевдягнулася в комбінезон, що прислали мені з рештою одягу, і пішла на дах. Комбінезон був як гермокостюм: товстий, цупкий матеріал, який прилягав до тіла, але не надто щільно. Зручний, практичний одяг. Найкращий.