— Може, все-таки вийде якось обійти… те, про що я щойно казав.
— Чесно кажучи, мені ця ідея не дуже до вподоби, — зізналась я. — Робити ще одного тебе — це якось неправильно. Дивно.
— Це не дивніше, ніж людські близнюки, — відповів він. — Але, якщо чесно, я не знаю, як поводитиметься моя програма у звичайній комп’ютерній системі, яка не призначена для трансцитонічної обробки даних.
— Ти так кажеш, наче я розумію, що воно таке.
— Щоб комп’ютер був швидкий, як я, необхідні процесори, передача даних у яких вища за швидкість електричних імпульсів. У моїй конструкції це можливо завдяки мікроскопічним цитонічним комунікаторам, що передають сигнали через мої процесори на понадсвітлових швидкостях.
— І захисний щит станції їх не блокує?
— Мій щит здатен блокувати дію їхнього. Це, звісно, спрощене й не дуже точне пояснення. У всякому разі, я здатен обробляти дані з необхідною швидкістю.
— Ага, — вигукнула я, — цитонічні процесори. То це тому я відчуваю, як ти думаєш.
— Ви про що?
— Буває, як занурюся в саму глибину… чи як це ще назвати… я тебе відчуваю. Твою свідомість, чи то пак, процесори. Як інколи відчуваю Брейд. Але, одним словом, скопіювати тебе не вийде, правильно? Ми не можемо перенести тебе в інший корабель, бо той не зрівняється з тобою в швидкості думки.
— Я в ньому виживу, — сказав М-Бот, — просто мислитиму повільніше. Інакше кажучи, отупію. Звісно, таким тупим, як людина, не буду, хоч навіть і ви непогано справляєтеся. — Затнувся. — Е-е-е, тільки без образ.
— Переконана, ти вважаєш нашу тупість милою.
— Аж ніяк! Та менше з тим, я хотів би хоча б спробувати самовідтворитися. Хоч би й, щоб довести, що… що я живий.
Я усміхнулася й перейшла до іншого крила. Після того, як мене офіційно прийняли в СОН — і М-Бот перестав бути таємницею — його обслуговували наші техніки. Доти ж ми з Роджем робили це самотужки. Він виконував складну роботу, а мені доручав легші завдання: змазку, зняття фарби, перевірку проводки.
Доглядати власний зореліт було надзвичайно приємно. Розслаблююче, заспокійливо.
Я зиркнула на поліровану поверхню фюзеляжу й побачила нескінченність. Замість мого відображення на мене дивилася глибоченна прірва. Її пронизували палючі білі вогники, як страшні сонця. Вони спостерігали за мною.
Очі. Делвер — або й не один — був тут. Просто тут.
Я відсахнулася, випустивши з рук лубрикатор, що, дзенькнувши, упав на підлогу. Відображення щезло, і присягаюся, якийсь час на поверхні фюзеляжу взагалі нічого не відбивалося. Аж ось, наче ввімкнувся екран, і там знову з’явилася Аланік, чий образ я носила.
— Спенсо? — гукнув М-Бот. — Що сталося?
Я сіла на підлогу. Наді мною, невидимими маршрутами курсували зорельоти. Місто рухалося, жило, гуділо, як огидний комашиний рій, душило мене.
— Спенсо? — повторив М-Бот.
— Я в нормі, — прошепотіла я. — Просто… просто переживаю за завтрашній день. Що доведеться літати без тебе.
Я відчула страшну самоту. З М-Ботом було дуже добре, але він не розумів мене, як Кіммалін або ФМ. Чи Йорґен. Трясця, як же я за ним скучила. Так хотілося поскаржитися йому, щоб послухати його надраціональні — але дивним чином заспокійливі — аргументи.
— Спенсо, не хвилюйтеся! — кинув М-Бот. — Ви впораєтеся! Ви майстерно літаєте — краще за всіх! Ваші вміння просто нелюдські.
На ці слова по шкірі мені продерло морозом. Просто нелюдські. Відчувши млость, я зігнулася, обхопивши коліна руками.
— Я щось не те сказав? — перепитав М-Бот ледве чутно. — Спенсо? Що таке? Що з вами?
— Ба розповідала одну історію, — прошепотіла я, — дуже дивну, яка вирізнялася з інших. Вона була не про царів, лицарів чи самураїв, а про звичайного чоловіка… який загубив власну тінь.
— Як можна згубити власну тінь? — не зрозумів М-Бот.
— Це вигадана історія, — пояснила я, пригадуючи, як Ба вперше розказала її мені на даху нашої квартири-кубика в підземеллях, де все навкруги заливає багряним темна заграва голодних жерл печей. — Прокинувшись якось увечері, письменник, який перебував у мандрах, виявив, що в нього зникла тінь. Що б не робив — нічого не допомагало, і жоден лікар не міг йому зарадити. Та з часом він змирився й зажив далі. Але одного дня тінь повернулася. Вона постукала у двері й радісно привітала колишнього господаря. Розповіла, що облетіла цілий світ і навчилася розуміти людей — навіть краще, ніж сам письменник, бо поки вона спостерігала зло в людських серцях, він сидів біля каміна, занурений у дитячі фантазії.
— Дивно якось, — мовив М-Бот. — Бабуся ж розповідала вам казки про убивства страховиськ.