— Але часом страховиська долали людей, — прошепотіла я. — У цій історії морок посів місце чоловіка — переконав письменника, що покаже йому світ, але тільки, якщо він погодиться тимчасово обернутися на тінь. Звісно, щойно він це зробив, морок його нікуди не відпустив. Він посів його місце, одружився з принцесою та зажив у розкоші. Тоді як його господар — у подобі тіні — зовсім змарнів, схуднув, потемнів. Це було вже не життя…
Я глянула на М-Бота:
— Я ще завжди думала, чому Ба розповідає мені цю історію, та вона казала, що чула її від своєї мами в ті дні, коли вони мандрували між зірок.
— І ви через це занепокоїлися? — спитав М-Бот. — Що тінь посяде ваше місце?
— Ні, — шепнула я. — Мені страшно, що я вже стала тінню.
Я заплющила очі й подумала про домівку делверів — місце за межею часу, холодна безвість. Ба казала, що колись люди боялися команди обслуговування двигунів і не довіряли їй. Вони остерігалися цитоніків.
Відколи я почала бачити очі, моє життя змінилося. Щоразу, переміщаючись у безвість, я думала, а що, як те, що з нього повертається, уже не зовсім я? Чи, може, та я, котру знала колись, завжди була чимось іншим — навіть не людиною?
— Спенсо? — озвався М-Бот. — Ви якось казали, що не вмієте оповідати історій, але це неправда. Я вражений, з якою легкістю ви це робите.
Я глянула на лубрикатор, з якого на дах вилилося трохи прозорого ущільнювача. Трясця. Щось я зовсім розкисла. Правду казав М-Бот: я чудна, коли мало сплю.
Он воно що. Через недосип я почала марити, от і привиділося всяке. Устала — з усіх сил намагаючись не дивитися на власне відображення — і склала лубрикатор. Але перед сходами вниз зупинилася.
Сама лише думка про те, щоб спати в тій стерильній порожній кімнаті… де за мною спостерігатимуть очі…
— Чуєш? — гукнула я М-Боту. — Відчини кабіну, заночую тут.
— У вашому розпорядженні цілий будинок із безліччю кімнат, але ви хочете спати в моїй кабіні, як тоді, коли вам забороняли жити в гуртожитку СОНу?
— Ага, — відказала я, позіхнувши, залізла в кабіну й опустила купол. — Можеш затемнити скло?
— Мені здається, у ліжку вам було б зручніше.
— Може й так.
Я розклала крісло, дістала ковдру. Нарешті вляглася, слухаючи нескінченний рух назовні. Це був дивний, дратівливий звук.
Навіть коли я почала засинати, мене не полишало відчуття ізоляції. Кругом мене вирували звуки, але я була сама. Перебувала в місті, де живе тисяча різних видів істот, але почувалася ще самотніше, ніж коли лазила по печерах удома.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ІНТЕРЛЮДІЯ
Йорґен Вейт ступив у лазарет, тримаючи під пахвою шолом. Можливо, варто було б залишити його, але носити із собою правила не забороняли, та й так йому було затишніше. Бо із шоломом він почувався готовим летіти щомиті — мав ілюзію контролю над ситуацією.
Проте істота, що лежала в лазареті, доводила протилежне. До інопланетянки під’єднали купу трубочок і моніторів, на лице наділи маску, що контролювала дихання, та найбільше Йорґенову увагу прикували паски, якими вона була скута по руках. Керівництво СОНу хотіло перестрахуватися, хай Спенса й запевняла, що прибулиця не становить загрози.
Фізіологія інопланетної льотчиці спантеличила сонівських медиків, які тільки спромоглися зашити рани, сподіваючись, що колись вона отямиться. За останні два дні Йорґен заходив до неї не менше ніж шість разів. І хоч розумів, що вона навряд чи опритомніє найближчим часом, хотів поговорити з нею першим. Бо він мав запитання.
Ти можеш знайти Спенсу?
З кожним днем, який вона проводила десь далеко, без зв’язку, він відчував дедалі більшу тривогу. Чи правильно було дозволяти їй полетіти ось так? Чи не зрадив він її, відпустивши саму, без підмоги, кудись, де її могли взяти в полон і катувати?
Сказавши їй летіти, він порушив протокол СОНу. Тож якщо її через це схопили… Порушення протоколу він завжди вважав найгіршим, що може статися, але незчувся, як і сам став порушником. Того й прийшов сюди. Ця інопланетянка має цитонічний дар, а значить — здатна відшукати Спенсу й врятувати її.
Але для цього вона спершу повинна прокинутися. До Йорґена підійшла лікарка з текою та показала записи показників життєдіяльності інопланетянки. Йорґен не розумів їх, але до пілотів завжди було інакше ставлення. Навіть найвищі чиновники поступалися дорогою людині зі значком пілота.
Йорґену було байдуже до людської уваги, але значок він носив, бо так веліла традиція. Його народ існував, жив завдяки тому, що працювала його військова машина. Тож коли вже йому судилося бути серед головних її механізмів, він із честю носитиме це звання.