— Ні, сер, я про… правило, заведене в моїй родині. Це те, про що не можна говорити.
Кобб пильно оглянув його.
— Вам відомо, скільки зусиль поклала моя родина, аби приховати розмови про дефект, аби про нього ніхто не довідався? — повів Йорґен. — Це той самий дефект, що був у Спенсиного батька…
— Цитонічний дар? — уточнив Кобб.
— Це неспроста, — мовив Йорґен.
— Знаю. Дехто з твоїх пращурів володів цим даром. Він не обмежувався лише командою, яка обслуговувала двигуни. То що, синку, ти теж почав чути й бачити дивні речі?
Міцно стиснувши губи, Йорґен кивнув.
— Білі вогники, сер. Я бачу їх краєм ока. Вони… Вони схожі на очі.
Ну от. Він це сказав. А чого ж так упрів? Хіба це було так важко?
— Ну що ж, це вже щось, — сказав Кобб, відставляючи вбік чашку, яку тут же підхопив асистент і побіг налити ще кави. — Пішли зі мною. Хочу познайомити тебе з деким.
— Це хтось із психологічної служби флоту? — спитав Йорґен.
— Ні. Це літня жінка, що пече неймовірно смачні пироги.
19
Я різко прокинулася від панічного голосу М-Бота.
— Спенсо! — гукав він. — Спенсо!
Я миттю схопилася й сіла в кабіні, відчуваючи, як калатає моє серце. Кліпаючи сонними очима, поклала одну руку на сферу керування, великий палець другої — на спусковий гачок.
— Що? — вигукнула я. — Куди стріляти?
— У посольство хтось проник, — мовив М-Бот. — Я налаштував датчики сповіщати про непроханих гостей. Вони в кімнаті, у якій ви мали б ночувати.
Трясця. Убивці? Обливаючись потом, я досі не прочуняла від сну, але ввімкнула живлення корабля, а останньої миті заклякла. Бо що далі? Куди я полечу? Я перебувала на повному утриманні Старшини, тож якщо вони захотіли мене вбити, навряд чи посилали вбивць.
Мені потрібно було більше інформації. Я рішуче сягнула в сховок для зброї та дістала пістолет. Наскільки я розуміла, особиста зброя на Міжзір’ї — заборонена, одначе я, схоже, мала певний дипломатичний імунітет, тож, можливо, для мене існували винятки.
Переконавшись, що голограма активна, я тихенько відчинила кабіну й вислизнула з корабля, низенько нагнувшись, якщо за мною стежать снайпери. Метнулася до сходів, збігла вниз. Нишком вийшла на горішній поверх.
— Їх двоє, — тихо промовив М-Бот у навушнику. — Один у кухні нагорі, другий — на першому поверсі біля дверей. Напевно, стоїть на чатах.
Ясно. Я ніколи не бувала в наземному бою, і моя підготовка зовсім мінімальна. Та попри те, зійшовши зі сходів, я відчула той самий спокій і холодну рішучість, що огортали мене перед кожним боєм у небі. Я впораюся з будь-яким убивцею, допоки маю в руці пістолет. Розстріляю його, навіть не замислюючись. Усяк це було краще, аніж мучитися абстрактними тривогами, з якими я заснула вчора.
— Противник перебуває приблизно за два метри від дверей, — прошепотів М-Бот, — біля столу. Стоїть спиною до входу. Мабуть, для нього було несподіванкою не застати вас у кімнаті.
Я кивнула й скочила всередину, виставивши перед собою пістолет. На звук повернувся крелл у коричневому скафандрі, впустивши з рук якийсь предмет. Тарілку?
— А-а-а! — вигукнула істота, чий голос мій перекладач передав як жіночий. — Не вбивайте!
— Що ви тут робите? — спитала я.
— Мию посуд! — відповіла креллка, налякано махаючи броньованими клешнями. — Нас відправили прибрати у вас!
Прибрати? Я наморщила чоло, досі тримаючи пістолет перед собою. До коричневого скафандра креллки кріпився пояс з інструментами для прибирання, а крізь прозоре забрало на шоломі я бачила, як налякано сіпається крабовидна істота. Ніякої зброї в неї я не помітила.
З першого поверху долинув якийсь шум, схожий на… гудіння пилососа?
— Г-м-м, — протягнув М-Бот. — Видно, я хибно оцінив обставини.
— Яка агресія! — забідкалася прибиральниця. — Мене про таке не попереджали!
— Хто вас прислав? — запитала я, ступаючи крок до неї.
Вона почала задкувати.
— Ми працюємо в Департаменті інтеграції видів!
Куна. Я зіщулила очі й опустила зброю.
— Вибачте, помилилася, — промовила я та пішла до іншої креллки, що пилососила перший поверх.
Щойно прийшла, як дзенькнув дзвінок на вхідних дверях. Знову насупившись, визирнула у вічко. На порозі лежала коробка — напевно, новий гермокостюм. Біля посилки стояли й Куна — високі, блакитношкірі, вбрані у темно-синій хітон.
Я відчинила. Уже традиційно, Куна моторошно ощирилися зубатою посмішкою.
— А, посланнице Аланік! Можна зайти?
— Ви прислали своїх лакеїв шпигувати за мною? — спитала я.
Куна спантеличилися.
— Лакеїв? Я такого слова не знаю. Ви про обслугу? Я призначили пані Хамвіт вашою економкою, і вона привела із собою асистентку. Ви ж не взяли власного персоналу, от я подумали, що вам знадобиться допомога.