Сексоти. Це було мені ясно, як день. Я виявила й деактивувала їхні пристрої стеження, от вони й прислали наглядати за мною шпигунів. Чи не залишила я, бува, десь чогось, що може мене видати?
— Сподіваюся, вони полегшили вам життя, — сказали Куна, перевіряючи свій планшет. — Гм. Я вже трохи затримуюся. До відльоту залишилося близько тридцяти п’яти хвилин. Було б прикро, якби ви запізнилися в перший же день служби.
— Чого вам від мене треба? — запитала я з підозрою. — І що це за гра, яку ви затіяли?
— Я тут, щоб переконатися, що ви високої думки про Старшину й перекажете її своєму народові, — відповіли Куна. — Можна зайти?
Я ступила крок назад, неохоче пропускаючи їх усередину. Кинувши погляд на креллку з пилососом, Куна пройшли в іншу кімнату, порожню. Я рушила за ними й зупинилася в проймі, коли ж самі Куна сіли.
— Я дуже задоволені вашими результатами, Аланік, — промовили вони. — Хочу перепросити за вчорашній… не найприємніший досвід. Мені було невідомо, що Вінзік і його командири вдадуться до настільки драматичного методу відбору пілотів. Департамент захисних служб часом упадає в крайнощі.
— Так, але просити пробачення вам слід не переді мною — бо ті, кому ви направду завинили вибачення, усі загинули.
— Ваша правда, — мовили Куна. — А що вам, урдалійко Аланік, відомо про людські війни?
— Знаю, що люди програли, — обережно протягнула я, — після того, звісно, як захопили мою планету й примусили нас битися на їхньому боці.
— Дуже дипломатична відповідь, — мовили Куна. — Гадаю, ваш народ уживеться в Старшині краще від багатьох інших. Хоча я частенько відкидаю суспільні устої. Напевно, це тому, що я полюбляю спілкуватися з видами, які ще не приєдналися до Старшини, і вчитися в них.
Куна були такі високі, безпристрасні. Але їхній голос пом’якшав, зазвучав навіть дещо замріяно, коли вони продовжили, виглянувши у вікно:
— Ви, мабуть, не бачили, до чого призводить напад делверів, і я вам заздрю. Вони можуть стерти все життя на планеті, просто проминувши її, радше, пройшовши наскрізь. У наш вимір вони потрапляють лише частково, а коли йдуть, лишають по собі тишу.
Як це стосується до теми нашої розмови? Ми хіба не про людей говорили?
— Це жах, — мовила я, — але… ви ж казали, що делвери покинули галактику сотні років тому. Як ви могли на власні очі бачити, що вони здатні зробити з планетою?
Куна склали пальці, і мені сяйнуло, що відповідь сама дивилася на мене ще кілька днів тому. У древньому відеозаписі, який я бачила на космічній станції над Детритом. Я і сама бачила, на що здатні делвери.
— Люди викликали одного з них, — промовила я. — Тому ви так боїтеся делверів і ненавидите людей. Річ не тільки у війнах. Людство хотіло застосувати делверів як зброю.
— Так. Ми мало не програли в тих війнах. Але під час другої люди побудували таємні бази на глухих планетах у системах малих і згаслих зірок. Там вони почали роботу над страшною програмою. Якби їм вдалося те, що вони замислили, Старшину не просто знищили б — від неї і сліду не залишили б.
Я вся похолонула всередині. «Делвер повернувся по наші душі», — казав чоловік на відео, а вже наступної миті перед тим той поглинув усю планету Детрит. Я бачила, як вони це зробили, — а це не могло бути ніщо інше. Вони викликали делвера. Тільки замість того, щоб знищити ворогів людства, він напав на нього.
Від жаху усвідомлення мені стало зле, і я припала до дверної рами.
— Нам невимовно пощастило, що проти них обернулася власна ж зброя, — сказали Куна. — Делверів не перемогти, не підкорити. Люди зуміли привести одного з них у наш вимір, і він знищив кілька їхніх найважливіших планет і баз. Навіть після перемоги над людьми цей делвер блукав галактикою ще багато років, перш ніж пішов остаточно. Я знаю, Аланік, ваш народ цінує людей. І не намагайтеся заперечити. Частково я це навіть розумію, але й ви не забувайте, що завдання, яке стоїть перед нами — навчитися протистояти делверам, — проект надзвичайної важливості. І хай із Вінзіком у нас дещо різні погляди на його втілення, та започаткували його ми спільно, щоб протидіяти делверам. Допоки не зробимо цього, Старшина буде в смертельній небезпеці.
— Ви… вважаєте, що люди повернуться? — запитала я, нарешті склавши все докупи. — Я читала в місцевій інформаційній мережі, що їх утримують у неволі, але дехто гадає, ніби вони близькі до втечі.
Куна нарешті відвернулися від вікна й подивилися на мене з непроникним виразом на інопланетному обличчі. Відтак неначе відмахнулися, скинувши двома пальцями перед собою.