— І здатна виживати у відкритому космосі. Отже, це не просто газоподібні істоти, інакше їх розривало б у вакуумі. Здається, вони здатні подорожувати в космосі без спеціального обладнання й перелітати з корабля на корабель на льоту. Під час війни вони врізалися в електроніку ворожих винищувачів і захоплювали контроль над ними, навіть якщо за штурвалом сидів пілот.
— Трясця, — лайнулася я. Наче мені й без того не було чим перейматися. — А що то за людина?
— Таких, як вона, дуже мало. Люди повинні залишатися в заповідниках. Якщо чиновник бажає взяти людину, на неї слід отримати ліцензію. Простіше кажучи, треба взяти на себе відповідальність, якщо вона наробить шкоди.
— А вони таке чинять?
— Часом, — відповів М-Бот. — Але з того, що я бачу, переважно це були випадки, коли провину на них звалювали через упередження. Мати людей дозволено лише чиновникам, і то тільки для безпеки або для дослідів. Та, як на мене, Старшина використовує їх почасти для нагадування, що це вона перемогла у війні.
Я кивнула. Тим часом ми були вже високо над містом. Про таке треба довідатися трохи більше, якщо хочу здобути прихильність Брейд. Я не була певна, що це мені справді треба, але ж мусила хоча б спробувати звільнити її.
Зітхнувши, потерла лоба, розкладаючи все по поличках. Тож тепер у мене було три окремих завдання: викрасти гіперприскорювач, урятувати поневолену людину й, якщо вийде, дізнатися секрет боротьби з делверами. Напевно, найрозумніше буде зосередитися на першому.
— Що трапилося? — уточнив М-Бот. — Хочете, щоб я замовк?
— Ні, — шепнула я. — Просто трохи забагато інформації. Ну, хоча б із кіценами все більш-менш ясно.
— Можливо, це через їхні зв’язки із Землею. Вони встановили перший контакт із людством тисячі років тому — до індустріалізації обох суспільств.
— Як таке можливо?
— Для цитонічної телепортації технології не потрібні, — мовив М-Бот. — Як і казали Куна, якщо навчитися користуватися даром, можна телепортуватися без корабля. Інформація, чому перші кіценівські цитоніки обрали Землю, до нашого часу не збереглася. Одначе обидва види підтримували торгівлю і зв’язок у земному регіоні під назвою Східна Азія. На кілька кіценівських культур прямо впливали люди. Контакт між ними тривав до зникнення кіценівських цитоніків.
— Зникнення?
— Це трагічна історія. Хоча варто зауважити, що в ті часи кіцени були на рівні розвитку пізнього сталевого віку, тому дані можуть бути неправдивими. Схоже, їхній народ не вельми довіряв цитонікам, і ті покинули рідний світ. Певною мірою непорозуміння — себто війна — спалахнуло через людей. Як наслідок — більша частина кіценів жила в ізоляції на своїй планеті, допоки Старшина не встановила з ними контакт.
— Гм, і куди ж поділися кіценівські цитоніки? — прошепотіла я.
— Невідомо, — відповів він. — До наших часів дійшли тільки легенди. Краще запитайте в Гешо, якій із них він вірить найбільше. Мене цікавить он що: чому цитоніки обрали покинути планету. Просто тому, що їм не довіряли? Ви ж теж спочатку не вірили мені, але я нікуди не полетів.
— Бо не можеш.
— Зате я міг би сердитися, — мовив він. — У мене є програма поганого настрою.
— Це я знаю.
Шатл опустився нижче, і ми наблизилися до доків, що тягнулися далеко за межі міста, у саму чорноту. Перед межею атмосфери я помітила групу протестувальників із транспарантами. Що було на них написано, я не бачила — з такої відстані значок не міг їх перекласти — тому прошепотіла до М-Бота:
— Тут якась група вимахує транспарантами біля самих доків. — Примружилася, щоб краще бачити. — Один із них, схоже, їхній ватажок, скидається на горилу. Думаю, це берл — як той, якого викинули з іспиту.
— Зараз перевірю місцеву новинну мережу, — сказав М-Бот. — Хвилинку.
Проминувши демонстрантів, ми вилетіли за межі атмосфери. Щойно покинули гравітаційне поле платформи, як я злетіла в кріслі, а волосся попливло в невагомості. Ми понеслися вздовж доків, де стояли переважно величезні кораблі, що не вміщалися на звичайні посадкові майданчики.
Нараз далекою мелодією до мене знову озвалися зорі. Це була інформація, яку Старшина крізь безвість відправляла іншим планетам. Я спробувала виокремити різні звуки, але їх було занадто багато. Вони гули, мов бистра підземна річка. Якщо не зосереджуватися, я чула простеньку мелодію, на яку легко не зважати. Та як тільки пробувала виділити якийсь конкретний сигнал — починався гуркіт.
Було трохи дивно, що Старшина сама користується цитонічним зв’язком. Так, застосування цитонізму було обмежене, тому більшість народів спілкувалася з іншими світами за допомогою листів, записаних на чипи пам’яті, які доставляли зорельотами й під’єднували до місцевих датанетів по прибуттю. Та важливі персони могли користуватися не лише радіозв’язком, а й цитонічним — крізь безвість. Мені теж дозволили застосувати його, щоб надіслати повідомлення на планету Аланік.