— Більшість не відчуває моменту гіперстрибка, — мовила Вейпор безтурботним тоном. — Але не ви. Мені просто цікаво.
— Чому Старшина іде на ризик, застосовуючи цитонічні комунікації? — випалила я. Може, це й не найвдаліший спосіб перевести тему розмови, але нічого кращого я не придумала. — Усі так бояться делверів, але ми ось так безпечно використовуємо технологію, що може привернути їхню увагу.
Аромат Вейпор змінився: з’явилися м’ятні нотки. Вона робить це свідомо чи, як людина, мимовільно змінює настрій?
— Від останнього нападу делверів спливла понад сотня років, — сказала вона. — Правда, втратити пильність дуже легко. До того ж цитонічного зв’язку замало, щоб привабити делвера в наш вимір.
— Але…
— Потрапивши сюди, він почує його й прийде до нього. Вони сприймають усі бездротові сигнали — разом із радіохвилями, — але цитонічні комунікації ваблять їх найбільше. Мудрі імперії минулого вміли ховати свої зв’язки. Сьогодні цим треба користуватися з великою обережністю й лише, коли поблизу немає делверів. Ще й сподіватися, що не знайшлося якогось відчайдуха, котрий привабив їх у наш вимір цитонічними стрибками чи застосуванням штучного інтелекту.
Запах зник. Я мовчки пішла за дроном, стримуючись, щоб не відповісти, бо не довіряла сама собі. Сюди я летіла викрасти гіперприскорювач, але нараз моє завдання стало непідйомне. Забрати маленький винищувач не вийде, отже, якщо мені потрібен гіперприскорювач, доведеться викрадати ціле транспортне судно.
Чи існував простіший спосіб? Аби ж лише побачити моторний відсік, може, і вийде розгадати таємницю. Трясця, шкода, що Ріка нема поруч. Він точно щось придумав би, тут можна не сумніватися.
Разом з усіма я зайшла в інший док. Там уже готували винищувачі. Були вони громіздкіші, ніж точені сонівські, але спочатку я не звернула на них уваги.
Бо за бортом висіло щось грандіозне.
Весь горизонт за невидимим щитом, що утримував повітря в доці, закривала колосальна багатогранна структура. Проти неї наш транспортний корабель здавався крихітним. Завбільшки вона була із космічну станцію.
— Пілоти, ласкаво прошу в лабіринт делвера, — промовив у динаміку голос Вінзіка.
Я підійшла до щита, що відділяв нас від вакууму. Ми зайшли на орбіту слабкої зірки. На перший погляд, велетенська споруда була опукла. Це складно осягнути. Згладжені лінії, переливання світла. Утім, металева конструкція — це насправді не сфера, а дванадцятигранник із гладенькими поверхнями й гострими краями.
Знову відчула коричний дух. Потім тихий голос промовив з-за спини:
— Аж не віриться, що вони його збудували.
— А що це?
— Полігон, — сказала Вейпор. І як вона тільки відтворювала звук? — Він призначений, щоб передавати бій з делвером. Люди збудували це багато років тому, але ми знайшли його лише нещодавно. Вони все знали.
— Знали… що?
Запах Вейпор змінився на різкіший: наче мокрий метал після миття машини.
— Знали, що одного дня зустріч із делверами відбудеться. Через страх перед ними ми обмежені в комунікації, подорожах і навіть способах ведення війни. Та варто тільки позбутися їх… володітимеш усією галактикою.
Її запах зник. Я залишилася стояти, розмірковуючи про це, поки до мене не підлетів Гешо.
— Неймовірно, — сказав він. — Капітанко Аланік, ходімо. Нам видали винищувачі. На гіперстрибок вони не здатні, але для бою підійдуть.
Я пройшла за ним до ряду з п’яти зорельотів. Пофарбовані в сліпуче білий колір, вони не мали справжніх крил і на вигляд — як сталеві трикутники з кабіною попереду, а зброя була на скосі кожного крила. Вони явно не призначені для бою в атмосфері.
Корабель кіценів був приблизно вполовину більший за решту. Будовою, а також численними дрібними гарматами, нагадував лінкор. Піднесені, кіцени збуджено деренчали, перевіряючи його й розподіляючи обов’язки. Усередині нього були різні відділи й комп’ютери для роботи.
Мені видали перехоплювач, призначений для швидкісних польотів, озброєний помірно: дві гармати і — як радо відмітила я — світловий гарпун під кабіною. Я боялася, що доведеться справлятися без нього, адже на більшості тутешніх кораблів його не було. Старшинська верхівка явно вражена ефективністю, з якою я застосовую гарпун.
Морріумуру також дістався перехоплювач, коли ж Вейпор видали снайпера з далекобійною гарматою, але без гарпуна. Озирнувшись через плече, я побачила Брейд, що підходила до останнього корабля — третього перехоплювача, теж оснащеного гарпуном.
Я підійшла до її зорельота. Глянувши на мене, вона стрепенулася.
— Що?
— Просто хотіла привітати вас у команді, — сказала я, простягаючи руку. Кивнувши на неї: — Мені казали, люди роблять так.