— Хіба що, — додала вона, — ви хотіли б спробувати це самостійно, поки решта відпочиває. Можемо полетіти туди вдвох.
Не донісши флягу до губ, я завагалася.
— Було б цікаво побачити те, до чого ми готуємося, — сказала Вейпор. — Я чула про лабіринти делверів, але ніколи їх не бачила.
Її корабель завис біля мого, і мені було не дуже затишно бачити, що кабіна його порожня, немовби за штурвалом там привид.
У яку гру грає Вейпор? Призначивши мене відповідальною за навчання, вона зайняла позицію спостерігачки. Вона залучена в процес, та водночас зберігає таємничість. А зараз запропонувала злітати з нею в лабіринт. Це було схоже на якесь випробування. Виклик?
Я подивилася на лабіринт. Кожній ескадрильї призначили окрему сторону багатогранника, де пілоти тренувалися проникати всередину.
— Що ж, можна, — вирішила я, відставляючи флягу. — Тільки попросіть центр не пускати дронів. Битися з ними повчимося пізніше.
— Є, — мовила Вейпор. — Уперед.
23
Центр управління польотами дуже неохоче виконав наше прохання відкликати дрони, аби ми з Вейпор безперешкодно потрапили в лабіринт.
Коли ми влетіли в делверову тінь, я осягнула його істині розміри. Завширшки він був приблизно як одна платформа навколо Детриту — але ж це тільки діаметр. Увесь же лабіринт був чи не в десяток разів більший.
Не планетарного масштабу, а отже, менший, ніж делвери, яких я бачила на записі, але однак загрозливо гігантський. Кожна з поверхонь багатогранника мала десятки отворів, метрів з двадцять у діаметрі. Обравши один навмання, ми з Вейпор підлетіли до нього, і я побачила, що решта поверхні — гладенький метал.
Неспокій у мені зростав. Мене дедалі більше захоплювали делвери. Це відчуття виринало пліч-о-пліч зі щоразу більшою тривогою — радше навіть страхом — перед ними. Я ніяк не могла забути, що бачила на Детриті: себе на місці делвера. Хай що означає бути цитонікинею — хай ким я була — це якось пов’язане з цими створіннями й світом, який вони населяють.
Але це не справжній делвер, нагадала я собі, а лише його симуляція для навчання. Як опудало, на якому вчаться фехтувати.
Ми зависнули прямісінько навпроти тунелю, схожого на роззявлену пащу звіра. За звичкою, я очікувала сигналу з аналізом від М-Бота, але тиша в кабіні тиснула.
— То… — протягнула я, викликаючи Вейпор, — ми отак просто залітаємо в один із тунелів?
— Так, — відказала вона. — Згідно зі звітами пілотів, які бували в справжньому лабіринті, усі тунелі однакові. Якщо ж існує причина обрати якийсь інший, вона нам поки що не відома.
— Ну, то за мною, чи як? — мовила я, рушаючи на одній десятій маґа — це як скрадання для зорельота.
Усередині панувала непроглядна темрява. Я могла б полетіти й за приладами — як неодноразово робила в космосі, — але ввімкнула прожектор. Хотілося бачити це місце на власні очі.
Усередині тунель звужувався до приблизно п’ятнадцяти метрів — зореліт не розгуляється. Уперед просувалися повільно.
Позаду від стіни біля самого входу відірвалося кілька дронів, що полетіли до нас.
— Центре, — промовила я, — ми ж просили цього разу не пускати дронів.
— Е-е-е… — відповіли оператор. — У бою з делвером вони летітимуть за вами…
— Ми ніколи не дійдемо до бою з делвером, якщо загинемо на тренуванні, — урвала їх я. — Відкличте дрони й дайте нам із Вейпор розвідати ситуацію. Повірте, у мене підготовки більше, ніж у вас.
— Добре, добре, — відповіли діон. — Тільки не треба так агресивно…
Ох і народ. Я закотила очі, але дрони вони таки відкликали, як ми й просили.
На позір порожній, корабель Вейпор порівнявся зі мною. М-Бот розповідав, що літала вона, не рухаючи сфери керування чи натискаючи кнопки, а перехоплювала й зламувала електричні імпульси, які відправляв центр управління польотами. То… невже це означало, що вона, у деякому сенсі, сама ставала кораблем? Ніби дух, який заволодівав електронікою?
— Що далі? — спитала я. — Полетимо цими тунелями? Куди? У центр?
— До серця, — поправила Вейпор. — Воно не завжди в центрі. Вцілілі пілоти повідомляли, що за якийсь час польотів лабіринтом помічали відсік з атмосферою та гравітацією. Усередині нього містився менший, відгороджений мембраною, яка скидається на живу тканину. Наблизившись, вони чули голоси в голові, того й знали, що сам делвер перебуває всередині.
— Ясно… — промовила я. — Але все одно це якось заплутано. Навіть якщо припустити, що вони правильно здогадалися, як шукати те «серце» в лабіринті? Ця штука більша навіть за транспортний корабель: по ній можна літати днями й все одно не побачиш усього.