— Не думаю, що це проблема, — мовила Вейпор. — Ті пілоти, які бували в лабіринті й не загинули одразу, усі знаходили мембрану. — Повагавшись: — Більшість, щоправда, миттю поверталася, як тільки бачила її, — боялася збожеволіти. Дехто навіть заходив у неї, але звідти не повернувся ніхто.
Шикарно. Я, звісно, сподівалася ніколи не зустріти справжнього делвера, але все, що побачу там, може допомогти моєму народові. Заглибилася в тунель, і мої датчики відстані почали реєструвати численні відгалуження коридорів, та я покладалася передовсім на власний зір, нахилившись низенько й пильно виглядаючи з кабіни на тунель. Він нагадував обшитий однаковими панелями коридор, уздовж якого тягнулися труби.
Я це вже десь бачила, подумала я, відчувши холодок на шкірі.
Так… У подібній конструкції я літала за Неддом, що кинувся рятувати братів. То була велетенська верф, і її коридорами ми літали, поки вона повільно падала. Форма цього тунелю, зі швами на стиках металевих пластин, була ідентична.
Ми влетіли в більшу відкриту камеру, від якої розходилися нові тунелі. Тут на маневрових двигунах я піднялася під стелю, де на металі було дивне маркування.
І це мені знайомо, подумала, світячи прожектором на стелю. Нахиливши голову, оглянула написи. Вони були виконані ніби якоюсь дивною інопланетною мовою.
— Центре, — сказала я, — ви мене чуєте?
Тиша. Тоді нарешті озвався голос:
— Чуємо. У цьому лабіринті встановлені підсилювачі сигналу. Але всередині справжнього комунікація не завжди можлива. Тому краще уявити, ніби тут так само.
— Точно, — мовила я. — Але спершу скажіть, що значать ці написи на стелі?
— Це репліки, скопійовані зі знімків, які зняли пілоти в справжньому лабіринті делвера. Розшифрувати їх так і не вдалося.
— Гм, присягаюся, я вже десь їх бачила…
— Бажаєте, щоб ми запустили інші захисні системи делвера, чи просто політаєте? — запитали з центру.
— Про які захисні системи ми говоримо? — не зрозуміла я.
— Справжній лабіринт делвера спричиняє галюцинації в тих, хто в нього заходить, — пояснили оператор. — Ми імітуємо це за допомогою голографічних куполів у ваших зорельотах, які здатні створювати химерні проекції. Тому в лабіринт не можна залітати без супроводу іншого пілота.
— Чому так? — запитала я. — Для страхування?
— Ні, — прошепотіла Вейпор, — бо обидва бачитимуть різне. Принаймні я так чула.
— Точно, — відповіли оператор. — Лабіринт по-різному впливає на розум тих, хто в нього входить, тому різним особам увижається різне. Якщо обоє бачать одне й те ж, це не галюцинація. Коли ж воно різне — ви будете знати, що це омана. До того ж із побаченого можна зробити й інші висновки.
— Вмикайте, — промовила я.
На маневрових двигунах повернулася в центр камери й стала біля Вейпор.
Усе навколо замиготіло, а тоді змінилося, і зі стін засочилося щось червоне. Неначе кров із підземного джерела. Вона вкривала всі поверхні навколо глибоким багряним кольором.
— Вейпор, — прошепотіла я, — що ви бачите?
— Чорну темряву, що огортає все навкруги, поглинаючи світло, — відказала вона.
— А я — кров.
Схоже, загрози воно не становило ніякої, та вигляд мало моторошний.
— Летімо далі, — мовила я.
Я вилетіла з більшої камери, прямуючи в інший тунель. Він хоч і був завбільшки, як і той, крізь який ми прилетіли, та мені там було незатишніше й страшніше, бо стіни його ніби зроблені з плоті. Вони рухалися, тремтіли, мовби я і справді продиралася крізь нутрощі велетенського звіра.
У наступній камері атмосфера знову була інша. Зненацька я опинилася наче в прадавній кам’яній печері, на стелі якої широкими пасмами ріс мох.
Я хоч і розуміла, що це лише голограма, але такі зміни дещо бентежили. Вейпор підлетіла до мене.
— Я бачу скляні стіни, а ви?
— Каміння і мох, — відповіла я. — Найгустіше він росте он там, праворуч.
— А я там бачу уламки скла, що літають у повітрі. Можливо, лабіринт намагається щось приховати?
— Точно, — кинула я й полетіла туди.
Як і думала, датчики відстані засікли там тунель, захований за голограмою. Я спрямувала зореліт туди й потрапила в наступну камеру. Щойно залетіла в неї, помітила, що тіні позаду ворушаться.
Різко розвернувши корабель, я навела туди прожектор. Переді мною виникла велика гора інопланетних грибів, кожен — завбільшки з мій корабель. Вони м’яко пульсували, неначебто дихали.
— Ви це бачите? — спитала я у Вейпор, коли вона порівнялася зі мною.
— Ні. А що там?
— Рух, — промовила я, мружачись.
Раптом кутом ока вловила, як щось кудись шугнуло й розвернулася в той бік.