— Датчики відстані нічого не реєструють, — сказала Вейпор. — Напевно, це теж голограма.
— Центре? — мовила я. — Що це за рух?
Відповідь надійшла, але я нічого не розібрала через завади. Тіні в цій камері рухалися. Я знову крутнулася, намагаючись побачити, що це таке.
— Центре? — повторила я. — Я вас не чую.
— То ви хочете автентичного досвіду чи ні? — відповів голос, раптово знову чистий. — Ми ж казали: що далі заглиблюватися в лабіринт, то гіршає зв’язок.
— Добре, я зрозуміла. Але що це за тіні?
— Які тіні?
— Ті, що рухаються тут скрізь, — пояснила я. — У цьому лабіринті точно нічого не нападе на мене?
— Е-е-е… невідомо.
— Що значить, невідомо?
— Е-е-е… секунду.
Ми з Вейпор залишилися висіти серед тіней. Нарешті на лінії почувся інший голос, бадьоріший, веселіший. Говорив Вінзік, головний над креллами.
— Аланік! Це Вінзік. Кажуть, ви зіткнулися з тривожнішими галюцинаціями лабіринту.
— Десь так, — відповіла я.
Голос Вінзіка звучав так… тихо. Мовби сигнал ззовні був тонесенькою ниточкою, яка от-от лусне.
— Крім нас, тут є ще щось, — додала Вейпор. — Здається, я щойно сама його бачила.
— Гм, ой, леле, — кинув Вінзік. — Але це, мабуть, просто голограма.
— Мабуть? — перепитала я.
— Просто, бачте, ми самі до кінця не розуміємо, як це все працює! — пояснив Вінзік. — Ми не додавали тіней до ваших кабінних голограм, але, можливо, там є інші, створені лабіринтом. Не забувайте, ми його не будували, а лише знайшли, відремонтували й додали дрони. Створили його люди. Нам точно невідомо, на що він здатен — і наскільки — під час імітації справжнього лабіринту делвера.
— То ми ваші піддослідні тваринки? — запитала я, дратуючись дедалі більше. — На нас ви випробовуєте те, чого не розумієте? Кидаєте нас сюди, аби подивитися, хто виживе?
— Прошу, прошу, — мовив Вінзік, — не треба стільки агресії, Аланік. Хіба ваш народ не хоче здобути громадянства Старшини? Криком ви тут точно не зарадите, запевняю вас! Але разом із тим, гарна робота! Так тримати!
Зв’язок урвався, і я ледве стрималася, щоб не вилаятися вголос. Як міг він поводитися так… так… безтурботно? Авжеж, цей дружній тон — то лише вистава для мене. Крелли — страшні убивці, і це вони довели своїм ставленням до мого народу. Невже Вінзік справді вважає, що бадьорими розмовами приховає реальність?
— Повертаймося до всіх, — запропонувала Вейпор, розвертаючись і прямуючи до виходу.
Я полетіла за нею, і хоч наступне приміщення було таке саме, як і раніше, мох кудись пропав, тому камера здавалася нормальною. І знову я згадала стару верф із Детриту. Невже й вона теж була лабіринтом, як цей, і застосовувалася для того самого? А може, це я просто поспішаю з висновками?
— У вашого народу є історія взаємодії з людьми, ге? — запитала Вейпор, поки ми летіли.
— Е-е-е, так, — відказала я, насторожившись.
Зазвичай ось таких балачок знічев’я Вейпор не починала.
— Цікаво, — сказала вона.
— Це було задовго до мого народження.
— Домінування людей позначилося на історії вашої планети, — мовила Вейпор. — Ви воювали пліч-о-пліч із ними й запозичили деякі традиції. Навіть ваша мова — це варіація їхньої.
Вейпор замовкла на якийсь час, поки ми пролітали тунелем, що на вигляд був, як живий.
— Ваша агресія нагадує їхню, — врешті додала вона.
— А ви? — спитала я. — Ви людей бачили? Ну, тобто інших, ніж Брейд?
— Багато, — відказала Вейпор своїм легким, повітряним голосом. — Я з ними воювала.
— У війнах? — здивовано перепитала я. — Але ж остання була сотню років тому. Ви жили вже тоді?
Вейпор не дала жодної конкретної відповіді. Незабаром ми повернулися у велику камеру з письменами на стелі — там, де раніше зі стін текла кров. Зараз вона вся складалася із дзеркал, у яких відображалися тисячі версій мого зорельота.
Нахилила голову набік і крутилася, розглядаючи численні ракурси свого корабля. Аж тут наткнулася на дзеркало, що відображало не зореліт, а мене — саму, завислу в просторі.
Не Аланік. Мене. Спенсу.
Та моя версія підняла голову й крізь відстань заглянула мені просто у вічі. Я вся похолола. Це було не відображення. Ця річ — одна з них.
Я натиснула на кнопку виклику, але нараз усе навколо потемніло, згас навіть мій прожектор. Я зависла в чорній порожнечі. Неначе ввійшла в безвість.
Моя рука завмерла над кнопкою. Не встигла я нічого вдіяти, як усе повернулося до норми. Наступної миті я знову сиділа в кабіні свого зорельота, що завис у древній камері, а Вейпор летіла до виходу.