— …летите, Аланік? — протріщав її голос у каналі зв’язку. — Чи так і будете висіти там?
— Лечу, — сказала я, намагаючись позбутися моторошного відчуття. — Що ви бачите тут?
— Просто камеру, — мовила Вейпор. — А що?
— Я…
Струснувши головою, я повела корабель назад у відкритий космос, де нарешті могла зітхнути з полегшенням.
24
Назовні Вейпор попросила мене прогнати кілька розсипних маневрів — коли група розбиває стрій, розлітаючись хто куди, а тоді перегруповується. Я вважала, що це буде корисно в бою із жаринами, які намагатимуться протаранити нас.
Інші, напевно, відчули зміну мого настрою та не сперечалися, навіть Брейд виконувала вправи без нарікань. Невдовзі тренування скінчилося, і прийшов час повертатися на «Міри й ваги».
Я посадила свій зореліт у доку й приязно поплескала по панелі приладів. Це був, звісно, не М-Бот, але все одно добротний винищувач. Відтак, відчинивши кабіну, вилізла й приєдналася до решти команди. Усі вони були втомлені, але щасливі. Утомлені, бо це був довгий тренувальний день, а щасливі, бо потренувалися ми добре, досягнули певного прогресу й навчилися працювати в команді.
Гешо весело засміявся на якусь Морріумурову репліку, і до нього знову долучилася кіценка в червоному однострої зі щитом у лапках. Я дізналася, що звуть її Корі, і вона — навігаторка їхнього корабля й щитоносиця Гешо, хай що це означає.
Дорогою від доку я зрозуміла, що навчилася розрізняти ще кількох кіценів за голосами. Було дуже дивно, що наш загін складається не просто з п’яти пілотів, а ще й з п’ятдесяти семи членів екіпажу кіценівського корабля, і мені це подобалося, бо так було веселіше. Я майже й забула химери, з якими зіткнулася в лабіринті.
Нам наказали повертатися в стрибковий відсік. Провести прислали дрон, але Брейд однаково вирвалася наперед. Либонь, щоб не доводилося спілкуватися з нами.
Я прискорилася й наздогнала її.
— Знаєте, мені сподобався маневр, який ви виконали наприкінці, — коли пропетляли між двома іншими кораблями, не зачепивши їх, — сказала я.
Брейд знизала плечима.
— Це було неважко.
— У вас є досвід командних польотів, — зауважила я.
— Природно.
— Я дуже рада, що ви з нами.
— Точно? — перепитала вона. — Ви знаєте, хто я. Рано чи пізно я втрачу самоконтроль, і буде лихо.
— Сподіваюся на це.
Вона зупинилася посеред червоного килима, що пролягав у коридорі й, зсунувши брови, глянула на мене.
— Що?
— Там, звідки я родом, трошки пристрасті — на краще для пілота, — пояснила я. — Брейд, дрібка агресії — не страшно, тож, гадаю, нам це піде тільки на користь.
— Ви самі не розумієте, чого просите, — огризнулася вона й поспішила далі.
Я дочекалася решти, і всі разом ми пішли до стрибкового відсіку. Цього разу до моторного крила навіть не наближалася: чатовий і так уже запідозрив мене, судячи з того, як провів мене поглядом.
Сідаючи в крісло, я зосередилася на вправі Ба. Заплющила очі, відпустила думки, уявляла, ніби несуся серед зірок, і прислухалася.
Стих скрекіт кіценів. Ось воно. «Гіперприскорювач готовий», — промовив голос. Сказано це було не англійською, але, як завжди, я розуміла все, попри мову. Чому вони застосовують цитонічний зв’язок? Команду ж відправляли з містка в моторний відсік.
«Прекрасно». Це сказав Вінзік. «Старт».
Я приготувалася, чекаючи… але нічого не сталося. Що?
За хвильку відправили ще один сигнал: «Моторний відсіку, у вас щось сталося?»
«На жаль, так, — надійшла відповідь. — Ми реєструємо цитонічні перешкоди від локалізованих джерел на борту корабля».
Мене охопила тривога. Вони… Вони знають, що я тут.
«А, це, — відповів Вінзік. — Так, ми в курсі. На борту з нами два цитоніки».
«Через це в нас можуть бути проблеми», — відповіли з інженерного відділу.
«Наскільки великі?»
«Побачимо. Заміняємо модуль гіперприскорювача. Новий спрацює, якщо запустити без затримки».
Я напружено чекала. Спливло кілька хвилин.
А тоді все повторилося. Мій мозок знову пронизав потік інформації, цього разу спрямований на Міжзір’я. Далі — крик.
Знову я відчула, ніби мене закинули в нескінченну чорноту. І знову делвери мене не бачили — зосередилися на крику.
Я повернулася в крісло, відчуваючи, як розривається моя голова. І знову важко осунулася, хоч решта навіть не перервали бесіди. Вони і не зрозуміли, що сталося.
Те відчуття, що виникло в мене, той потік інформації… він показував мені напрям гіперстрибка. З його допомогою я могла стрибнути на Міжзір’я сама. Інформація згасала, але повільно. Я могла… За потреби я здатна самотужки стрибнути звідси до лабіринту делвера й назад.