М-Бот казав, що то просто набір довільних чисел, які нічого не означають, але щось у тій інформації напряму відпечаталося в моїй свідомості… Це був доказ того, про що я здогадувалася: що одного знання, куди мені потрібно, замало — його треба відчути. Це був перший посутній ключ до контролю над моїми здібностями.
Знесилена, я піднялася й разом з усіма пішла в транспортний відсік, з якого відкривався вид на Міжзір’я — сповнену життя платформу, втикану будівлями, що стриміли з неї сталактитами й сталагмітами. Вона світилася блакитним світлом.
Попрощавшись з усіма, сіла у свій шатл. На жаль, цього разу транспорт мій був не особистий, оскільки разом зі мною додому летіли ще троє інопланетян, схожі на рептилії. Вочевидь, жили вони неподалік від мене. Сиділи на задніх рядах, тихенько розмовляючи своєю мовою, яку мені розтлумачив значок. Позаяк обговорювали вони чим повечеряти, я вимкнула перекладач.
Шатл злетів, і щойно ми вилетіли з транспортувальника, як у моєму навушнику почувся голос.
— Спенсо? — запитав М-Бот. — Спенсо, я знову вловлюю ваш сигнал. З вами все гаразд? Усе добре? Ми не спілкувалися цілих вісім годин!
Почути цей голос було напрочуд приємно, і я полегшено зітхнула. Моє завдання ставало дедалі небезпечнішим, і нарешті я згадала, що не зовсім сама.
— Я повернулася, — шепнула я йому, косячись на інопланетян позаду. — Розкажу все на місці.
— Трясця, як же добре вас чути! — вигукнув М-Бот. — Ви чули? Я щойно лайнувся. Як думаєте, лайка — це доказ того, що я живий? Неживі комп’ютери не лаються, бо це дивно.
— Не думаю, що ти можеш заперечити, ніби ти не дивак.
— Авжеж, можу. Я здатен заперечити фактично все, якщо мене на це запрограмувати. Схоже, на «Мірах і вагах» встановлено щит, який глушить зв’язок. Утративши ваш сигнал, я злякався, що навіки залишився сам на сам зі слимаком.
Я усміхнулася, а коли ми наблизилися до посольства — неабияк збадьорилася. Хотілося розповісти М-Ботові стільки всього. Лабіринт делвера. Вейпор. До того ж я і до Брейд знайшла підхід. Та по приземленню побачила, що місіс Хамвіт — креллівська економка, яку Куна призначили до мене, — чекає на мене у дверях.
— Що вона тут робить? — прошепотіла я, дивлячись на інопланетянку в скафандрі.
— Скінчивши прибирати, вона чекала вашого повернення, — відповів М-Бот.
А вона серйозно підійшла до збору інформації про мене. Коли я вийшла із шатла, креллка підбігла, енергійно вигукуючи:
— Господине, вітаю! Я ознайомилася з харчовими звичками вашого виду й, здається, знайшла ідеальний рецепт для вечері. Акокіановий пудинг! Напрочуд вдале поєднання солодкого й пікантного!
— Е-е-е, — протягнула я, — дякую, але ні. У мене вже є харчі. Замовила кілька днів тому.
— Господине, ви говорите про ті стрипси з водоростей у холодильній установці?
— Так, — відказала я. — Вони мене влаштовують.
На смак ніякі, але їсти можна.
— Ну… То, може, приготувати з них гарнір? — запропонувала місіс Хамвіт. — Чи, може, десерт?
— Усе добре, — запевнила я її. — Чесно. Дякую, але сьогодні на мене ще чекає деяка робота, тому не хочу, щоб мене відволікали.
Вона засмучено змахнула руками, але я цій виставі не повірила ні на секунду. Якщо креллка й журиться чимось, то лише тим, що не зможе прошпигувати за мною. Нарешті — після того, як я ще тричі повторила, що мені нічого не потрібно, — вона вийшла на вулицю й посунула геть.
Зітхнувши, я витерла чоло й попрямувала сходами на дах, де сіла в кабіну М-Бота.
— Затемни скло, — наказала я, — і переконайся, що шпигунка точно пішла.
Скло кабіни потемніло.
— Спенсо, я не думаю, що вона шпигунка, — сказав М-Бот. — Вона не рилася у ваших речах. Просто навела лад у кімнаті, а решту часу розгадувала кросворди на планшеті.
— Наведення ладу — ідеальне прикриття для шпигунки.
Я відкинулася на спинку крісла й почухала Слимачці підборіддя. Жалібно присвиснувши, вона кволо підповзла до мене. Я взяла її на руки й посадила собі на коліна. Такою млявою її ще не бачила. Щось у цьому місці погіршує її стан.
— Отже, М-Боте, у нас проблема, — почала я. — Нам доведеться викрасти цілий транспортний корабель.
— Прекрасно, — відказав він. — Бажаєте, щоб ваш труп кремували чи просто викинули в космос?
Я вишкірилася.
— Молодець.
— Гумор — характерна ознака живого організму, — пояснив М-Бот. — Я написав кілька підпрограм, за допомогою яких краще розпізнаватиму й сам створюватиму жарти.
— То ти таки можеш перепрограмовувати себе на щось нове? — спитала я.