— Тут треба бути обережним, — відповів М-Бот, — бо ще однією характерною рисою живого організму є стала особистість. Я не хочу надто змінювати те, ким є. Окрім того, існують деякі речі, які, якщо спробувати їх перепрограмувати, зроблять із мене…
Цок. Цок-цок-цок-цок.
Я зітхнула й погладила Слимачку. Вона вся була обм’якла й млява — навіть шипи на її спині, якими вона свистіла, не такі цупкі.
— Я повернувся, — нарешті промовив М-Бот, перебільшено зітхнувши. — Це зовсім неприємно. Разом із тим, ви щось казали про самовбивчу місію з викрадення великого бойового корабля Старшини.
— Це не зовсім бойовий корабель, — відказала я. — На борту в нього не більше ніж п’ятдесят-шістдесят членів екіпажу…
Далі я переповіла все, що сталося зі мною за сьогодні: розмови, які вдалося підслухати, лабіринт делвера, контакт із Вейпор й іншими пілотами. Навіть про дивний досвід усередині лабіринту згадала.
— Отже, — підсумувала я, — корабля з гіперприскорювачем мені не дадуть, а це означає, що доведеться шукати інший спосіб його викрасти.
— Цікаво, — мовив М-Бот. — То ви чуєте накази, які Вінзік віддає моторному відсіку? Чому?
— Припускаю, комунікація відбувається через безвість.
— З одного кінця корабля в інший? — спитав М-Бот. — Але ж це безглуздо. Для цього мало б вистачати простого дротового зв’язку. Ви впевнені, що чуєте саме це?
— Ні, — зізналася я. — Та я не зовсім це чую. — Замислившись на хвильку, продовжила: — Можливо, викрадати весь корабель і не знадобиться.
— Добре, бо якщо ви вб’єтеся, залишиться тільки слимак, а я не хочу, щоб він був моїм пілотом.
— Я відчуваю, що в моторному відсіку діється щось дивне, — пояснила я. — До того ж дорогою назад через мене з гіперприскорювачем щось сталося, і довелося провести заміну модуля. Отже, він не такий уже й великий, раз його можна швидко замінити.
— Це нам і так відомо, — мовив М-Бот. — У тому пустому ящику, який усередині мого фюзеляжу, має міститися гіперприскорювач, і колись там щось було.
Я кивнула, обмірковуючи все й погладжуючи Слимачку. Вона вдоволено присвиснула.
Уже двічі я телепортувала М-Бота самотужки, але колись у його системі стояв певний гіперприскорювач. Я вважала, що його попередній пілот — командор Спірс — і був тим гіперприскорювачем, що привів його на Детрит. Але для чого той ящик? Мені бракувало однієї важливої деталі.
— Треба якось прослизнути туди й подивитися, як вони обслуговують і запускають гіперприскорювач. Трясця, може, якщо вдасться викрасти пристрій, яким вони визначають координати точки призначення, я зможу застосувати свої сили й хоча б повернутися додому.
— За вашими власними словами, моторний відсік — таємне місце на військовому кораблі, що посилено охороняється, — сказав М-Бот. — Прослизнути туди буде не так уже й легко.
— Нам пощастило мати у своєму розпорядженні розвідувальний корабель, оснащений потужним штучним інтелектом, що призначений для операцій під прикриттям. Треба витягнути дані про таємний ворожий об’єкт. Що з цього приводу думає твоя програма?
— Треба встановити пристрої стеження, — негайно відповів він. — Найкраще рішення — запустити автономні дрони, здатні проникнути туди непомітно й зняти відео. Захист корабля не пропустить радіосигналів, але це однак не треба, щоб їх не знайшли. Замість того ми можемо забрати їхні звіти й завантажити з них усю інформацію, яку вони зібрали. — Витримавши паузу. — О-о-о-о-о. Блискуча ідея! А я інколи навіть розумніший, ніж мені здається.
— Може й так, — мовила я, відхиляючись у кріслі. — А в нас такі прилади є?
— Ні, — зізнався він. — У мене є відсіки для кількох таких дронів, але там порожньо.
— А ми можемо самі сконструювати один такий? — спитала я, витягуючи руку й розглядаючи браслет, що проектував на мене голограму. — Таку ж штуку ми зробили.
— Усе можливо, — погодився М-Бот. — Щоправда, для того знадобиться трохи розібрати мої системи датчиків і замовити деякі нові деталі — ще й зробити так, щоб ці замовлення не викликали підозри. Гм-м-м… Це складно, але цікаво.
— Поміркуй над цим, — попрохала я. — Потім скажеш, до чого додумався.
Він узявся обчислювати, а я, либонь, закуняла, бо прокинулася від того, що Слимачка імітує хропіння. Авжеж, це не могла бути я. Усім відомо, що войовниці не хроплять, бо так ворогу буде легше дізнатися, де ми спимо.
Потягнувшись, я вилізла з кабіни й подивилася на місто, яке — попри час доби — постійно ворушилося. Я стояла на краєчку даху, виглядаючи на нескінченний мегаполіс, мимоволі відчуваючи свою незначущість. Вогненна, найбільше місто, яке коли-небудь будувало людство, розчинилася б у кількох кварталах Міжзір’я.