Я не знала, що це може означати. Її мова була багата на дивні приказки, які мій значок перекладав лише дослівно.
— Але не забувайте, наше завдання — не переслідувати й знищувати астероїди. Бій — лише перший крок. Незабаром ми перейдемо до польотів у лабіринті.
На наступний заліт проганяти вправу, яку я спеціально розробила, пішли Морріумур і Гешо. Навчити їх вести бій було зовсім не тяжко, та не менш важливо було вміти літати парами.
— Вейпор? — запитала я. — Вам відомо хоч щось про зброю, якою ми повинні знищувати делверів?
— Ні, — як завше м’яко відповіла вона.
Хай як дивно це було, але я почувалася затишніше, розмовляючи з нею через передавач, аніж наживо.
— Але сама лише можливість зробити це захоплює, — додала вона. — Якщо навчимося знищувати делверів, це матиме неабияке значення для цілого суспільства.
Я кивнула сама до себе.
— Вони мене лякають, — провадила Вейпор. — У другу війну, коли в людей були спроби навчитися контролювати делверів, щоб використати їх у бою, я… мигцем побачила, як вони сприймають нас: як порошинок або комах, яких треба змести. Вони нищать цілі світи, стираючи все живе за лічені секунди. Тоді ми їх не прогнали. Вони пішли самі, коли скінчили свої справи. Ми живі лише тому, що вони дозволили нам жити.
Я здригнулася.
— Якщо це справді так, усе життя в нашій галактиці існує під дулом гармати. Значить, нам точно необхідно знати, наскільки ефективна ця зброя, еге ж?
— Згодна, — мовила Вейпор. — Найбільше мене захоплює саме її гіпотетичне існування.
— То… це тому ви тут? — поцікавилась я.
Вейпор замовкла на мить.
— А чому ви питаєте?
— Як би так сказати? Просто… Просто, ви ж знаєте, що кажуть про ваш вид: ніби ви… виконуєте дуже специфічні місії…
— Ми не вбивці, — відповіла вона. — Усі ці балачки — чутки, які не варто поширювати. Ми служимо на благо Старшини.
— Атож, атож, — запевнила її я, вражена з яким натиском вона це сказала. — Може, команда й правда забагато патякає. Але я заткаю їм пельки по-воєнному: поганяю так, щоб не було сил пускати плітки.
— Ні, — пом’якшилася Вейпор. — Не треба пропахчуватися димом, Аланік. Просто… попросіть їх не вдаватися у вигадки щодо моєї місії. Я тут не для того, щоб когось убивати. Обіцяю.
— Так точно, сер, — відказала я.
На це вона тільки видала легеньке зітхання, схоже на шелест вітерцю на сторінках книги.
— На наступний заліт із Брейд піду я. Відпочиньте.
— Підтверджую.
Вона відлетіла, наказавши Брейд приєднуватися. Я розстібнула наплічник, почеплений на спинку крісла, і дістала перекує. Охоче вірилося, що Вейпор тут не вбивати. Але для чого ж тоді? Я була готова заприсягнутися, що завжди й скрізь відчувала позаду її дух. А її раса… чи бачили вони, як усі? Навряд. То чи могла вона відчути нюхом, хто я така?
Трясця. Я вже почала робити те, чого вона просила мене не робити. Якщо їй і відомо, хто я насправді, вона мене досі не здала, тому можна не хвилюватися.
Я розвернула корабель у протилежний бік від поля, де тренувався мій загін, і подивилася на зорі. Нескінченне й манливе поле крихітних вогників глянуло на мене у відповідь. Від «Мір і ваг» линув слабенький потічок цитонічної комунікації, ймовірно, спрямованої на Міжзір’я, але тут він був набагато «тихішим», ніж біля велетенської платформи.
Стільки зірок, подумала я, гадаючи, чи видно звідси неозброєним оком сонце Детриту. Багато планет навколо них населені. На них живуть мільярди й мільярди істот…
Я заплющила очі й полинула. Просто тут, серед зірок. Полетіла.
Майже не думаючи, відстібнула ремені, натиснула блокіратор на панелі приладів і відпустила себе літати в невагомості по кабіні. Місця було обмаль, але із заплющеними очима я справді летіла. Стягнула й відпустила шолом, що стукнувся об скло купола.
Сам на сам із зорями. До цього я виконувала вправу Ба тільки на землі, де мені доводилося уявляти, ніби я ширяю серед зірок, слухаючи їхній спів.
Уперше я по-справжньому відчула себе поміж них. Я майже сама була однією із зірок, плямкою тепла й вогню посеред нескінченної ночі. Легенько відштовхнулася від скла, повертаючись на центр кабіни. Відчуваючи…
Он там, подумала я. Міжзір’я розміщується там. Інстинктивно я знала, у якому боці космічна станція. Якимось чином під час стрибків між лабіринтом і містом ця інформація відпечатувалася в моїй свідомості. Щоразу відбиток тримався довше — аж доки міцно закріпився в пам’яті й більше не тьмянів.
Тепер я знала, що за потреби можу самостійно стрибнути на Міжзір’я. Ба більше, розуміла, що знайду дорогу туди із будь-якої точки. Утім, поки що від цього мені було мало користі. Бо на Міжзір’я мене й так возили.