Тунелі навколо мене раптово перетворилися на плоть. Здавалося, ніби я серед нутрощів велетенського звіра. Зціпила зуби.
— Гешо, що ви бачите?
— Тунель змінився, — відповів він. — Здається, наче він затонув. Ви це бачите? Так дивно.
— Для мене він, ніби живий організм, — сказала я. — Але це голограма, ілюзія. Пам’ятаєте?
— Так, — мовив Гешо. — Ми бачимо різне. Добре, що в нас два кораблі.
Я подумала про те, що робить Брейд сама.
— Дуже дивна ілюзія, — сказав Гешо. — Я немовби камінь, що відірвався від землі й падає в безкінечну глибочінь. — Затнувся. — Капітанко Аланік, мій екіпаж бачить те саме.
— Цілком логічно, — відповіла я. — Наші кораблі запрограмовано відтворювати ілюзії лабіринту. Поки що це лише програма. Було б усе по-справжньому, ви всі, мабуть, бачили б різне.
Принаймні так мені казали. Щоправда, либонь, більшість із того, що Старшина буцімто знала, насправді — просто здогадки. Якщо зайду в справжній лабіринт, чи буде все там так само?
Лишається сподіватися, що ти цього ніколи не дізнаєшся, подумала я. Ми з Гешо взяли в правий бік і пролетіли коридором, який мені здавався кришталевим, а Гешо — вогненним. Утім, обоє ми помітили великий валун у кутку приміщення. Постріл гарпуном по ньому показав, що він справжній, і за ним сховане приміщення.
— Як дивно, — сказав Гешо. — Невже хтось навмисне поставив тут цей камінь, щоб заплутати нас?
— Імовірно. Цей лабіринт імітує загадки й дивацтва, що містяться всередині справжнього.
— Датчики не працюють, — мовив Гешо. — Команда моїх аналітиків передає, що не може відрізнити справжнє від ілюзорного. Схоже, у Старшині наші кораблі запрограмували так, щоб це місце збивало їх із пантелику, і це не вельми мене надихає. Не подобається мені бачити те, що показує нам Старшина, хай навіть робиться це, аби підготувати нас до важливої місії.
Ми залетіли далі вглиб лабіринту, і я була рада, що зі мною є кіцени. Проникати сюди з напарником — дуже практичне рішення. І то не лише через необхідність визначити, що з навколишнього — справжнє. Просто в такому місці добре мати когось, із ким можна порозмовляти.
Ми проминули ряд інших дивних приміщень із химерними видивами: від розплавлених стін до тіней гігантських звірів, що мелькали перед очима. В одному з них на нас напали жарини, по яких я негайно відкрила вогонь і лиш тоді збагнула, що Гешо їх не бачить. Постріли влучили в стіну, відщепивши від неї шматки металу, уся конструкція загуркотіла і, присягаюся, мені стало страшно.
— Як ми це чуємо? — спитався Гешо. — Прилади показують, що за бортом вакуум, а він не передає звуку.
— Я… — пересмикнулась я. — Перевірмо он той тунель.
— Мені це не подобається, — зізнався Гешо, коли ми залетіли в тунель. — Схоже, нас навчають покладатися на очі одне одного.
— Але ж це добре, хіба ні?
— Не завжди, — мовив Гешо. — Оскільки наше сприйняття — суб’єктивне, а довколишність — ілюзорна, це становить деяку небезпеку. Навіть якщо ми навчимося спільно визначати реальне, лабіринт може використати це проти нас.
У наступній камері на нас знову напали жарини, цього разу — справжні, і я їх проігнорувала, бо інакше рішення коштувало б мені життя. Тільки останньої миті зреагувала на застереження від Гешо, ухилившись від залпу його важкоозброєного корабля, який знищив нападників.
Уламки завертілися приміщенням, відбиваючись від стін, доки нарешті не зібралися по центу. Пітніючи, задихаючись, я провела нас у наступний коридор. Трясця, чи звикну я взагалі колись до цього місця?
Ми долетіли до кінця тунелю, і мій прожектор вихопив чудернацьку мембрану, натягнуту на виході з нього. Вона тягнулася від стелі до самої підлоги й пульсувала в розміреному ритмі, який я могла чути.
Зненацька той звук заполонив усе навкруги. Мій штурвал затремтів у руках.
Я приголомшено дивилася на мембрану. Ми провели в лабіринті всього… скільки, пів години? Ну, може, трошки довше. Я ж сподівалася, що до серця летіти доведеться кілька годин.
— Ось вона, мембрана, — промовила я. — Її ми й шукали. Це… Це серце делвера.
— Що? — перепитав Гешо. — Я нічого не бачу.
Ой. Я глибоко вдихнула, заспокоюючись. Ілюзія. Що означало…
Зненацька я побачила цілий всесвіт.
Умить зникло все навколо, і моя свідомість розширилася. Я помітила планети, зоряні системи, галактики. А ще бачила дрібних метушливих, безглуздих комах, якими там кишіло, як у кублі. Я відчула відразу ненависть до цих паразитів, що заполоняли світи. Зграї мурах, які налітають на шматочок їжі, котрий упав на підлогу. Безмозкі, метушливі, огидні істоти, що, налазячи на мене, боляче кусали. І хоч були занадто малі, щоб заподіяти якоїсь шкоди, вони спричиняли біль. І цей звук. Шурхіт лапок. Заполонивши всі камені, які розбивали нескінченну пустоту всесвіту, вони перекинулися на мою домівку. Так просто їх не здихатися, але я відчула нестримне бажання розчавити їх. Розтоптати ногою, аби вони більше не бігали, не гуділи, не стрекотали, не кусалися, не жалили, псуючи все…