Я знову повернулася в кабіну, упавши в крісло, неначебто мене туди вкинули силою.
— Значить, знову ілюзія, — знудьговано протягнув Гешо. — Бажаєте дослідити далі? Я вас прикрию, якщо там будуть жарини.
Я дрижала, досі відчуваючи те жасне видиво, що засіло в мені, ніби темрява в глибокій печері під землею. Намагаючись вирівняти дихання, засапала. Камера знову була нормальною, але…
— Капітанко Аланік? — погукав Гешо.
Що це було? Чому… Чому воно застрягло в моїй свідомості, викликаючи відразу до слів Гешо, немовби їх промовляло якесь потворне слизьке створіння?
— Я… — вичавила я із себе. — Вибачте, момент.
Він дав мені його. Я поступово відійшла. Трясця. ТРЯСЦЯ. Це було ніби… ніби те, якими, за словами Вейпор, нас бачать делвери.
— Центр, — викликала я, — ви не показували мені нічого дивного?
— Льотчице, — відповів центр управління польотами, — вчіться літати лабіринтом без зв’язку з нами. У справжньому не буде…
— Що ви щойно мені показали? — наполягла я.
— Згідно із журналом, голограма вашого корабля показала темряву, що приховує вихід. Оце й все.
То… То це не вони показали мені всесвіт?
Ну, звісно, що ні. На таке звичайний голографічний проектор не здатен. Це було дещо інше. Щось… Щось, що показав мені власний розум?
Трясця. Що я таке?
Гешо повів нас далі, і наступні п’ятнадцять хвилин ми літали приміщеннями й знайомилися, за яким принципом працює лабіринт. Більше нічого схожого до того досвіду з поглядом на цілий всесвіт я не відчула.
Нарешті добіг до кінця наш термін перебування там, ми розвернулися й попрямували на вихід. Решта команди вже вишикувалася назовні, разом зі злющою Брейд, яка, якщо вірити Вейпор, застрягла в одній із перших камер, нездатна відрізнити реальність від галюцинації.
Ніхто не бачив ніякої мембрани й не розумів, що я намагалася їм марно пояснити, коли завела розмову про побачене. Це не вкладалося ні в які слова, але залишилося зі мною, тінню супроводжуючи мене до самого «Мір і ваг».
26
Ми ввійшли в безвість.
Як завжди, спочатку пролунав крик.
Абсолютна темрява, серед якої світилися очі. Сліпуче-білі, вони дивилися в інший бік. Що частіше я це проходила, то більше відчувала… тінь того, чим вони були насправді. Велетенські, незбагненні створіння, що не вкладалися в моє розуміння фізичних форм.
Я провела там немовби цілу вічність. Окрім Брейд, яка ніколи про це не розповідала, решта моєї команди стверджувала, що взагалі не відчувала часу, проведеного в безвісті. Для них гіперстрибок відбувався миттєво. Вони не бачили ніяких темряви й очей.
Нарешті я відчула, що зараз усе завершиться. Це було легеньке згасання, яке…
Одне око розвернулося до мене.
«Міри й ваги» перемістився в космос біля Міжзір’я. Я задихалася, пульс мій як сказився, мене охопило відчуття передбойової тривоги.
Воно мене бачило. Воно подивилося просто на мене.
Ми поверталися на Міжзір’я після чергового дня тренувань — мого десятого в тутешньому війську. Після сьогоднішньої муштри я була особливо втомлена. Може, це тому делвер мене й побачив?
Але що я зробила? Що не так?
— Капітанко Аланік? — покликав Гешо. — Я хоч і не знайомий із вашим видом, та ви явно чимось дуже засмучені.
Я перевела погляд на кіценів. Бортові інженери Гешо переобладнали трохи крісел у стрибковому відсіку на власні станції. Це були невеличкі будівлі по кілька поверхів заввишки, прикріплені до стіни й доповнені кріселками для членів екіпажу.
Уся їхня команда весело щебетала, сидячи в каркасній споруді, тоді як Гешо мав окремий поверх для себе й своєї прислуги. Обладнаний розкішним капітанським кріслом, він розташувався приблизно на рівні моїх очей. Були там у нього й розваги: бар й екрани на стінах, що здавалося надмірною розкішшю, як для півгодинного перельоту «Мірами й вагами» від Міжзір’я і назад.
— Аланік? — повторив Гешо. — Я можу попросити, щоб вас оглянула наша бортова лікарка. Вона тут, поверхом нижче, щоправда, інопланетні види ще не лікувала. Скільки у вас сердець?
— Я в нормі, Гешо, — мовила я. — Просто трохи стомилася.