Після того Родж із групою інших інженерів зуміли вимкнути кілька сусідніх платформ, які ми тепер теж використовували. Поки що вдалося опанувати лише десять із кількох тисяч, але початок справі було покладено.
Головна була найбільшою з нижніх платформ і мала спеціальні відсіки для винищувачів. На ній ми облаштували орбітальний штаб, хоч інженери й досі працювали над деякими її системами, насамперед — прадавніми банками даних.
Я залетіла у свій відсік, це був невеликий ангар. Двері за мною зачинилися, ввімкнулося світло й почалося вирівнювання тиску. Набравши повні груди повітря, я зітхнула й відчинила кабіну. Як же нудно було повертатися з бою до буденності. Хай у це і слабо віриться, але я хотіла літати й далі, патрулюючи космос. Відповіді на те, хто — чи то пак, що я — ховалися десь там, а не в цих стерильних металевих коридорах.
— Агов! — гукнув М-Бот, поки я вилазила з кабіни. — Візьміть мене з собою. Не хочу пропускати найвеселішого.
— Мені знову читатимуть лекцію.
— А я ж попереджав, — мовив він.
Ну що ж. Я сягнула під панель приладів і від’єднала його новий мобільний передавач: пристрій у формі браслета — із сенсорами, голографічним проектором, підсилювачем сигналу М-Бота й дисплейчиком із годинником. За його словами, подібний пристрій був у нього в минулому, але колишній пілот забрав його з собою сотні років тому, вирушивши досліджувати Детрит.
Коли М-Бот дав інженерам креслення нового пристрою, ті були в дикому захваті від технології мікроголограмної проекції. На щастя, святкували не так уже й довго, тому встигли виготовити мені новий. Я носила тепер його замість батькового світлового троса, оскільки, покинувши досліджувати печери, користувалася ним дедалі рідше.
Наділа голографічний браслет, а тоді передала шолом Дорсі — дівчині з команди техніків, яка піднялася до мене драбиною.
— Треба щось перевірити? — запитала вона.
— Поки була без щита, у правий бік фюзеляжу влучив уламок.
— Я подивлюся.
— Дякую, — відповіла я. — Тільки попереджаю, він сьогодні не в гуморі.
— А він взагалі колись у гуморі буває?
— Одного разу був, — мовила я, — коли проводив самодіагностику й цілих п’ять хвилин мовчав. Це було чисте блаженство.
— Сподіваюся, вам відомо, що мене запрограмовано розпізнавати сарказм? — втрутився М-Бот.
— Жарт не був би смішним, якби ти цього не вмів.
Першим ділом я пішла в особисту роздягальню, що, як і моя кімната, була тут удвічі більша. Щоправда, статків у мене було небагато: батьків значок, мої старі мапи печер і кілька саморобних арбалетів. Усі ці речі, разом зі змінним одягом, я тримала в окремій скрині біля койки.
Як тільки зайшла, мене привітав радісний посвист. То у своєму кубельці біля дверей сиділа Слимачка. Яскраво-жовта, з синіми шипиками на спинці, вона закуталася в мою стару сорочку. Я почухала її по голівці, і вона ще раз радісно свиснула. На дотик була не слизька, а радше тверда, наче шмат дубленої шкіри.
Радісно бачити її тут. Вона мала б залишатися в кімнаті, але постійно вислизала звідти, і я часто знаходила її в ангарі. У мене було таке враження, ніби найбільше їй подобається бути біля М-Бота.
Вирішила не перевдягатися, лише вмилася. Відтак, згаявши стільки часу, скільки могла дозволити, нарешті загартувала свою войовничу душу й ступила в коридор. Після космосу світло там, відбиваючись від сліпуче-білих стін, здавалося занадто яскравим. Єдина річ, що не відблискувала там, — це килим посеред підлоги, який зберігся напрочуд добре, — либонь, це місце перебувало у вакуумі, допоки наші інженери не залатали всіх дірок й не увімкнули системи життєзабезпечення.
У коридорі вже зібралася решта членів моєї ескадрильї. Недд й Артуро сперечалися, чи можна дозволяти пілотам прикрашати свої зорельоти малюнками. Минувши їх, я зупинилася біля Кіммалін, що, розтріпана, стояла з шоломом під пахвою.
— Ти ж розумієш, що Йорґен злий, як чорт? — прошепотіла вона.
— Не біда, — відказала я.
Кіммалін підняла брову.
— Чесно, — запевнила її я. — Просто треба здатися впевненою та небезпечною. Часом не маєш чорного ока?[1]
— Кого?
— Це така спеціальна фарба, якою розмальовували обличчя люди зі Старої Землі, коли билися на зеленому полі. Кожен був сам за себе, і там ще залучали мертву свиню.[2]
— Кльово. Але в мене такої штуки нема. До того ж… Дзиґо, можна хоч раз не драконити Йорґена?
— Не впевнена, що спроможна на таке.
Повз нас, підбадьорливо піднявши великий палець, пройшла ФМ. Я відповіла їй тим же, хоч, мушу зізнатися, мені досі було ніяково поряд з нею. Висока, струнка, вона навіть льотну форму носила зі стилем, тоді як я в цій безформній купі лахів почувалася, ніби на мені було втричі більше одежі. Дівчина стала біля Т-Стола й Кота — хлопців, яких залучили до нашого загону на заміну вибулим. Обом було вже за двадцять — на кілька років старші, ніж усі ми, — та вони досі не зовсім влилися в наш колектив.